Слобожанські мистецькі студії

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ ТЕАТРАЛЬНОЇ МУЗИКИ: СКЛАДОВІ, ФУНКЦІЇ ТА ДРАМАТУРГІЯ

2025-12-03T15:08:17+02:00

У статті досліджено функціональні та драматургічні особливості театральної музики першої чверті ХХІ ст. як складного багатоаспектного феномену крізь призму тенденції музикалізації, а також розглянуто специфіку взаємозв’язку її елементів. За результатами дослідження доведено, що складовими елементами, тісна взаємодія яких сприяє створенню єдиного звукового простору сценічної постановки є: музичні звуки (написана композитором спеціально для вистави, імпровізація, мелодія/пісня з класичного музичного спадку чи популярної музики), звуки діалогів, звукові ефекти (шуми, оточення та атмосфера), спеціальні звукові ефекти (бойові, побутові, фотові, електронні) та тиша (абсолютна, відносна, реалістична). Констатовано, що театральна музика, як і будь-яка інша музика є системою значень, що наділена власними формами, структурами та змістом, завдяки якому набуває сенс, надаючи можливість розпізнати та надати значення основним музичним елементам, що використовує композитор: тональність, мелодія, гармонія, ритм, темп, динаміка, темброве забарвлення, інструменти та форма. Виявлено, що відносно сцени звуки можуть бути внутрішніми та зовнішніми: стосовно наративної структури – дієгетичними, якщо належать до звукової структури дії та недієгетичними, якщо не мають ніякого зв’язку зі сценічною дією, тобто не належать наративній структурі. Результати дослідження засвідчують, що функціями театральної музики є: вплив на образ та посилення його сугестивної сили; посилення виражальної сили постановки; поглиблення драматургічної структури вистави (музика може використовуватися для вираження контрастного змісту, підготовки сцени або для її кульмінації); створення характерної атмосфери епохи або ситуації; привернення уваги до події, ситуації, дії чи думок персонажа; сприяння поглибленого розуміння сценічної дії; формування реакції глядача шляхом передбачення події; маніпулювання особистістю персонажа; сприяння розкриттю мотивів; вплив на емоційний стан глядача, зокрема поява почуттів, що безпосередньо не пов’язані з відеорядом.

УКРАЇНСЬКИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ПІСЛЯ 2014 РОКУ: ТРАНСФОРМАЦІЇ, ВИКЛИКИ ТА МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ

2025-12-03T15:16:09+02:00

У статті досліджено трансформаційні процеси в українському музично-драматичному театрі після 2014 року в контексті соціально-політичних та культурних змін, зумовлених Революцією Гідності, анексією Криму, збройною агресією Російської Федерації, активізацією національного самоусвідомлення та хвилею культурної деколонізації. Театр у нових суспільно-історичних умовах постає не лише як художній феномен, а й як чинник суспільного впливу, інструмент культурного спротиву, простір осмислення ідентичності та платформа соціальної терапії. Звертається увага на роль театру як медіатора між особистим досвідом і колективною пам’яттю в період війни, невизначеності та активної боротьби за національну суб’єктність. Особливий акцент зроблено на нових художніх тенденціях: постдраматизмі, документалістиці, політичному та перформативному театрі, інклюзивних формах сценічного мистецтва, що інтегрують візуальні, тілесні й аудіальні компоненти сценічної дії. Простежено, що театр дедалі частіше вступає в діалог із актуальними соціальними контекстами та формує нові моделі публічної комунікації, зокрема через використання сучасних технологій, інтерактивних форматів і міжвидових синтезів. У фокусі дослідження перебувають сценічні практики провідних українських театрів різних рівнів – державних, муніципальних і незалежних, серед яких театр Лесі у Львові, PostPlay театр, Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, а також мистецькі ініціативи «ГогольFest», «Театр ветеранів», «Тиждень актуальної п’єси». Методологічна основа статті ґрунтується на культурологічному аналізі сценічного тексту, інструментах контент- аналізу, сучасній театрознавчій критиці та міждисциплінарному підході. Доведено, що український театр після 2014 року виконує важливі соціальні, гуманітарні й політичні функції, виступаючи простором відкритого діалогу, колективної рефлексії та конструювання нової культурної реальності. Окреслено перспективи подальшого розвитку театру як інституції, здатної одночасно формувати громадянську позицію, зберігати національну пам’ять і пропонувати інноваційні форми художнього мислення.

СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КЛАСИЧНОГО СОЛОСПІВУ У ВОКАЛЬНО-ВИКОНАВСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ

2025-12-03T15:27:34+02:00

У статті окреслюється напрям сучасних наукових досліджень, присвячених вивченню проблематики та висвітленню потенційних векторів розвитку українського класичного солоспіву в контексті сучасного соціокультурного простору. Камерно-вокальна музика, як одна з визначальних форм музичного мистецтва, займає помітне місце у структурі сучасної музичної культури, демонструючи вагомий вплив на формування та еволюцію інших жанрових різновидів. Цей вид вокального мистецтва постає як одна з найдавніших і найглибших сфер музичної творчості, що поєднує в собі історичну спадщину та інноваційний потенціал. У творчості українських композиторів камерно-вокального напряму національні інтонаційно-стилістичні витоки органічно інтегруються з авторськими художніми новаціями, які виявляють риси постмодерністської естетики, властивої глобальній музичній культурі ХХІ століття. У контексті сучасного культурного дискурсу український класичний солоспів демонструє високий рівень вокальної художності, в якому органічно втілено як оригінальність композиторського світогляду, так і автентичні риси національної ідентичності. Сучасні реалії виконавської діяльності потребують від академічного вокаліста не лише досконалого володіння вокальною технікою, а й широкого спектра професійних компетентностей, необхідних для ефективної концертної та сценічної практики. Відтак, питання модернізації освітнього процесу, зокрема перегляду навчального репертуару та змісту фахової підготовки, залишається особливо актуальним. У зв’язку з цим важливим завданням постає активізація процесів популяризації камерно-вокальних жанрів, що передбачає як розширення термінологічного апарату вокального мистецтва, так і переосмислення усталених уявлень про український класичний солоспів. У цьому аспекті особливу цінність становлять інноваційні підходи до інтерпретації національного вокального репертуару, продемонстровані у форматі мистецьких майстер-класів видатного українсько-британського оперного співака Павла Гуньки.

ЕСТЕТИКА ТИШІ ТА ПАУЗИ У СУЧАСНІЙ ГІТАРНІЙ МУЗИЦІ

2025-12-03T15:52:25+02:00

Стаття присвячена дослідженню ролі тиші та паузи у сучасній гітарній музиці як повноцінних елементів художнього образу та інтерпретаційного процесу. У роботі розглядається тиша не як відсутність звучання, а як активний засіб драматургії, що формує простір для сприйняття музики, створює ефект очікування, внутрішнього напруження та розширює межі емоційного впливу на слухача. Автор підкреслює, що саме у гітарному виконавстві, де звук має природну схильність до швидкого згасання, пауза набуває особливого значення, органічно поєднуючись зі специфікою інструменту та стаючи складовою його «мови». У статті аналізуються філософсько-естетичні передумови осмислення тиші в мистецтві, починаючи від східної традиції та християнської культури мовчання до концепцій мінімалізму та експериментальних пошуків ХХ століття. Особливу увагу приділено прикладам використання пауз у творах сучасних композиторів, зокрема Лео Брауера, Тору Такеміцу, а також українських авторів, у творчості яких тиша постає як самостійний виразовий засіб. Розглядається взаємодія тиші й звучання у структурі твору, її здатність підсилювати емоційні контрасти та створювати відчуття простору, що «продовжує звучати» навіть після зникнення звукової хвилі. Окремий акцент зроблено на виконавських аспектах інтерпретації паузи. Висвітлюється, як виконавець надає тиші змісту завдяки темповим відтінкам, агогіці, динамічним контрастам та внутрішньому психологічному наповненню. Пауза стає своєрідним «подихом» музики, який вимагає від гітариста глибокого відчуття часу та художнього такту. Важливим є також педагогічний аспект: формування у студентів здатності сприймати і відтворювати паузу як «живий» елемент музичного процесу, що сприяє вихованню високої виконавської культури. У висновках підкреслюється, що тиша у сучасній гітарній музиці є не лише технічним елементом нотного тексту, а глибинним смисловим явищем, яке формує новий рівень сприйняття музики та відкриває широкі можливості для інтерпретації. Її дослідження має важливе значення як для розвитку музикознавства, так і для практики сучасного виконавства, адже дозволяє осмислити гітарне мистецтво у контексті глобальних художніх тенденцій ХХ–ХХІ століть.

ВОКАЛЬНА МУЗИКА ДАВНІХ ЕПОХ У РЕПЕРТУАРІ УКРАЇНСЬКИХ КОЛЕКТИВІВ КІНЦЯ ХХ – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ: ДИСКУРС ІСТОРИЧНО ІНФОРМОВАНОГО ВИКОНАВСТВА

2025-12-03T16:02:57+02:00

У статті висвітлено діяльність українських вокальних ансамблів і хорів кінця ХХ – першої третини ХХІ століття, орієнтованих на репертуар давньої музики з позицій історично інформованого виконавства (ІІВ). Увагу приділено колективам, які зробили вагомий внесок у розвиток ІІВ в Україні: “Ренесанс”, “Artes Liberales”, «Музичні асамблеї», “A cappella Leopolis”, “Dominica”, “Vox animae”, “Partes”, “Cantus Firmus”. У дослідженні використано такі методи: історико-культурний, описовий, типологічний, інтерпретаційний, метод історіографічного аналізу. З’ясовано базові засади виконання старовинного репертуару вокальної музики різних епох. На основі опрацювання наукової літератури, довідникових та публіцистичних матеріалів, особистого спілкування з керівниками ансамблів, аналізу концертних виступів, відео й аудіозаписів цих колективів визначено основні віхи їхнього творчого шляху, особливості розвитку репертуару та інтерпретаційні під-ходи. Виявлено, що останнім часом виконавці надають перевагу творам українського бароко, що пов’язано з актуальною потребою усвідомлення своєї національної ідентифікації через максимальне наближення до музично-історичних коренів. Розкрито сутність інтерпретаційних принципів керівників різних колективів (Р. Стельмащука, Л. Капустіної, Н. Хмілевської, О. Холодової, Д. Поддячого, О. Зосім) щодо дискусійних техніко-виконавських аспектів виконання давньої музики (питання текстології, складу ансамблістів, темпу, метру, тривалості звуків і пауз, акустичних рішень, трактування риторичних фігур барокової стилістики тощо). Встановлено, що діяльність українських вокально-хорових колективів, які працюють у напрямку ІІВ не припиняється навіть під час воєнного стану. Наукова новизна дослідження полягає у систематизації відомостей про діяльність українських вокальних колективів давньої музики, в аналізі їхніх підходів до виконання старовинного репертуару з позицій ІІВ.

ЧИТАННЯ НОТ ІЗ ЛИСТА ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ МУЗИКИ

2025-12-04T10:54:25+02:00

У статті досліджено проблеми розвитку навичок читання музичних творів із листа, що виконують вагому роль у професійному розвитку майбутніх фахівців музичних дисциплін. Розкрито зміст цього процесу в роботі з класу фортепіано та хорового диригування, де задіяні зір, слух, швидкість реакції тощо. Процес читання нот із листа завжди викликає бажання до ознайомлення з новим музичним матеріалом. Важливу роль у розвитку навичок читання нот із листа має точність координаційної пам’яті, коли виконавець грає, не дивлячись на клавіатуру, уявляє її і без зупинки відтворює будь-який фрагмент музичного твору. Музикант, який регулярно практикується в читанні з листа, здатен відтворити на музичному інструменті велику кількість музичних композицій різних авторів, епох і стилів.Для набуття зорового сприйняття нотного тексту варто навчитися швидко орієнтуватися в музичному тексті, уважно продивитися сам твір без інструменту (можна подумки продиригувати та проспівати), ознайомитися з окремими його елементами, визначити труднощі, які можуть виникнути під час відтворення музичного твору, звернути увагу на тактові лінії.При читанні нот із листа позитивним є застосування евристичного методу, який передбачає залучення здобувачів до самостійної творчої діяльності. Суть цього методу – під керівництвом викладача учасник освітнього процесу бере безпосередню участь у пошуку творчого розв’язання проблемних питань.У статті також наведено кінцевий результат створення твору, де спільність композиторської та виконавської діяльності продемонстровані в творчому процесі – оволодінні музичним текстом. Набуті навички читання нотного тексту з листа дають можливість виконавцю не лише ознайомитися з розмаїтою музикою сучасних українських композиторів, а й розвинути потребу пізнавати нове, оригінальне, незвичне звучання.

РОЛЬ ТРУБИ В ІНСТРУМЕНТАЛЬНИХ ЖАНРАХ БАРОКОВОЇ ЕПОХИ: ІСТОРІЯ ТА ВИКОНАВСЬКІ ТРАДИЦІЇ

2025-12-04T10:58:22+02:00

У статті досліджуються особливості виконавства на трубі в контексті інструментальної музики барокової епохи та розкривається роль цього інструмента у формуванні жанрових традицій. Велике значення приділяється історичному розвитку труби, її конструктивним особливостям, акустичним характеристикам і технічним прийомам, які визначають характер виконання музики бароко. У сучасному мистецькому середовищі важливого значення набуває відродження та інтерпретація старовинної музики, зокрема творів бароко, що обумовлено прагненням виконавців до глибшого осмислення стилю, підвищення технічної майстерності та розвитку сценічної віртуозності.У статті аналізуються різновиди трубних інструментів епохи бароко та їх вплив на формування музичних жанрів, зокрема увертюри, танцювальної сюїти, сонати та концерту. Розглядається особливість виконання трубних партій у ансамблі з іншими інструментами, зокрема струнними та бассо контінуо, та їх взаємодія з різними фактурними типами музики –поліфонічними й гомофонно-гармонічними. На основі аналізу творів для труби підкреслюється значення солюючих партій, використання концертно-віртуозних прийомів та виражальних засобів, характерних для барокової музики.Дослідження спрямоване на комплексне вивчення стилістичних особливостей бароко, розкриває специфіку жанрової організації репертуару та демонструє, як історичні традиції виконання впливають на сучасні виконавські практики. Воно також підкреслює методологічну цінність для музикантів і педагогів, оскільки результати аналізу можуть використовуватися для удосконалення технічної та сценічної підготовки виконавців, а також для більш глибокої інтерпретації творів бароко у сучасному музичному середовищі. Додатково, стаття висвітлює важливість дослідження історичних джерел, нотних видань та виконавських традицій для точного відтворення музики минулих епох. Також акцентується увага на перспективі інтеграції цих знань у сучасні освітні програми для розвитку музичної культури та виконавської майстерності.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА СПЕЦИФІКА КАМЕРНО-АНСАМБЛЕВОГО БАНДУРНОГО ВИКОНАВСТВА

2025-12-05T08:03:15+02:00

У статті досліджується жанрово-стильова специфіка камерно-ансамблевого бандурного виконавства як одного з важливих напрямів розвитку сучасної української музичної культури. Камерно-ансамблеве використання бандури розглядається крізь призму взаємодії традиційних і новітніх тенденцій, що формують своєрідний художній феномен у національному музичному просторі. У центрі уваги перебувають жанрові особливості творів, створених для дуетів, тріо, квартетів та більших ансамблів з бандурою, а також характер поєднання бандури з іншими інструментами сучасної, класичної та народно-інструментальної традиції. Проаналізовано жанрово-стильову палітру, що охоплює як обробки народних пісень, що зберігають автентичність національної музичної традиції, так і оригінальні камерні композиції та сучасні експериментальні твори, які інтегрують бандуру в контекст новітньої академічної та крос-жанрової музики. Особливу увагу приділено стильовим аспектам ансамблевої взаємодії: тембровим співвідношенням, динамічним балансам, фактурним моделям та інтерпретаційним підходам у камерних формах гри. Простежено новітні виконавські підходи, що розкривають нові виразні можливості бандури – від нетрадиційного трактування тембру й динаміки до інтеграції елементів імпровізації та використання сучасних композиційних технік. Бандура у камерно-ансамблевому контексті постає як інструмент, що водночас репрезентує національну музичну ідентичність і активно залучається до процесів глобальної інтеграції. Жанрово-стильова специфіка її виконавства полягає у поєднанні традиційного й сучасного, що зумовлює розширення жанрового спектру української камерної музики та створення нових форматів ансамблевого музикування. У дослідженні також розглянуто перспективи розвитку камерно-ансамблевого бандурного виконавства, зокрема у напрямі поєднання народних інтонацій із сучасними композиційними технологіями, розбудови міжжанрових ансамблевих проєктів, а також створення нових педагогічних підходів до викладання ансамблевої гри на бандурі у вищих мистецьких закладах. Таким чином, жанрово-стильова специфіка камерно-ансамблевого бандурного виконавства постає як динамічна та багатогранна система, що не лише відображає національну традицію, а й активно взаємодіє з сучасними музичними процесами, формуючи нові вектори розвитку української камерної музики.

ЕВОЛЮЦІЯ УДАРНИХ ІНСТРУМЕНТІВ У СВІТОВОМУ МУЗИЧНОМУ МИСТЕЦТВІ: ВІД АРХАЇЧНИХ ФОРМ ДО СУЧАСНОСТІ

2025-12-05T08:09:43+02:00

Стаття присвячена дослідженню еволюції ударних інструментів у світовому музичному мистецтві, що простежується від архаїчних форм до сучасності. Ударні інструменти, як одні з найдавніших засобів музичної комунікації, відігравали багатофункціональну роль: від ритуально-магічної та обрядової до військово-сигнальної й розважальної. У первісних культурах вони слугували своєрідним медіатором між людиною та природою, підкреслювали ритмічну організацію колективних дійств і забезпечували єдність громади в сакральному просторі.У добу Античності та Середньовіччя ударні інструменти поступово інтегрувалися у світське музикування, збагачуючи музичну тканину театральних і придворних дійств. Поступове ускладнення їх конструкції та виконавських прийомів сприяло формуванню нових функцій – від акцентно-ритмічної до колористично-виразової. Значну увагу приділено розвитку ударних інструментів у європейській професійній традиції доби Відродження і Бароко, коли вони почали входити до складу військових оркестрів та театральних ансамблів, набуваючи значення у формуванні нового художнього звучання.У ХІХ столітті відбувається значний прогрес у розвитку ударних інструментів, які стають повноправною складовою симфонічного оркестру, розширюючи його темброві й драматургічні можливості. У XX столітті на перший план виходить експеримент – композитори й виконавці активно застосовують розширені техніки гри, створюють нові типи перкусійних інструментів, інтегрують ударні інструменти у джаз, рок, поп- і електронну музику. Цей період засвідчив універсальність та адаптивність ударних інструментів, їхню здатність до взаємодії з будь-якою музичною системою. Сучасні виконавські практики поєднують акустичні та електронні інструменти, застосовують інноваційні технології семплювання, синтезу та перкусійного програмування. У статті підкреслюється важливість регіональних традицій – східних, африканських, латиноамериканських та європейських, які істотно вплинули на формування глобального музичного простору. Здійснено аналіз основних тенденцій: від зростання технічної складності до розширення жанрових і культурних аспектів.У підсумку констатується, що ударні інструменти у ХХІ столітті постали як універсальний засіб музичної виразності, що інтегрує традицію й новаторство, акустичне й цифрове звучання, професійне мистецтво та масову культуру, відображаючи динаміку культурних процесів глобалізованого світу.

ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ВОКАЛЬНИХ МЕТОДИК НА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ЕСТРАДНОГО ВОКАЛУ

2025-12-05T08:12:21+02:00

У статті розглянуто вплив європейських вокальних методик на формування та еволюцію сучасного українського естрадного вокалу. Метою статті є аналіз механізмів, за допомогою яких європейські вокальні методики, зокрема такі як «Complete Vocal Technique» (CVT), «Estill Voice Training» (EVT) та авторська методика Cheryl Porter впливають на формування сучасного українського естрадного вокалу. Встановлено, як вокальні педагоги не просто копіюють, а творчо інтегрують класичні принципи та передові сучасні методики, зокрема «Complete Vocal Technique» (CVT), «Estill Voice Training» (EVT) та методику Cheryl Porter у власну навчальну та виконавську практику. Визначається, що цей процес є не механічним запозиченням, а справжнім творчим синтезом. Він дозволяє гармонійно поєднати європейську вокальну майстерність із самобутніми українськими вокальними прийомами. Цей симбіоз допомагає зберегти національну музичну ідентичність. Дослідження показує, що такий взаємозв’язок є ключовим фактором, що сприяє значному підвищенню професійності та креативності української естрадної вокальної школи. Використовуючи європейські методики для поліпшення свого вокального апарату, артисти можуть при цьому залишатися вірними своєму стилю та зберігати автентичність, виражаючи унікальність через вибір репертуару, манеру виконання та емоційну подачу. Завдяки цьому наші артисти набувають конкурентних переваг, створюючи унікальний та впізнаваний творчий проєкт, який є цікавим не лише для внутрішньої аудиторії, а й успішно інтегрується в європейський і світовий музичний простір. Стаття доводить, що сучасний український естрадний вокал об’єднує багату історичну спадщину з інноваційними підходами, створюючи нову якість в музичному мистецтві.

МУЗИЧНА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ У ТВОРЧИХ ПРОЕКТАХ МУР: ПЕРСПЕКТИВИ АКОМПАНЕМЕНТНОГО АНАЛІЗУ

2025-12-05T08:25:29+02:00

Статтю присвячено аналізу музично-театральних проєктів об’єднання МУР («РЕБЕЛІЯ [1991]», «Ти [Романтика]») як знакових явищ сучасного українського мистецького простору, що репрезентують історичну пам’ять та формують образ національної ідентичності. Підкреслюється, що після 2014 року музика в Україні набула суспільно значущих функцій, перетворившись на своєрідне «мистецтво свідчення», яке передає колективний досвід через інтонаційні коди, темброву палітру та драматургічну символіку.Особливу увагу приділено виконавському аспекту, зокрема ролі акомпанементу, який у проєктах МУР виходить за межі традиційної функції «супроводу» та стає ключовим інтерпретаційним чинником. У постановці «РЕБЕЛІЯ [1991]» інструментальна фактура, побудована на остинатних ритмах, гармонійних зсувах і динамічних контрастах, формує епічний рівень драматургії та уособлює колективний досвід нації. У «Ти [Романтика]» акомпанемент набуває камерно-психологічного характеру: чергування ліричних інтонацій і дисонансних кластерів відтворює внутрішній конфлікт героя, а інструментальна партія функціонує як «дзеркало душі», вступаючи у діалог із вокалістом. Методологія дослідження спирається на музикознавчий, виконавсько-інтерпретаційний, культурологічний, порівняльно-аналітичний та герменевтичний підходи. Це дозволило виявити, що інструментальний простір у творах МУР виступає носієм культурної пам’яті, забезпечує глибинний смисловий вимір постановок і стає засобом репрезентації як колективного, так і індивідуального досвіду. Зроблено висновок, що акомпанементна складова є визначальною для створення цілісного музично-драматичного тексту й відкриває нові перспективи для дослідження виконавської ролі у формуванні сучасних моделей національної ідентичності в українському музично-театральному мистецтві.

ТЕЗАУРУС ПІАНІСТА: ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ В КОНТЕКСТІ ПОСТСУЧАСНОСТІ

2025-12-05T08:30:34+02:00

У статті акцентовано, що специфіка метамодерної художньої практики, позначеної тенденціями емансипації образу виконавця, індивідуалізованістю виконавських концепцій та стильовою багатовимірністю піанізму, є чинником актуалізації питання щодо особливостей тезаурусу піаніста як інтелектуальної, технічної та артистичної основи образу творчої особистості. Метою статті є окреслення сучасних вимірів тезаурусу піаніста-виконавця у контексті новаційних звукових реалій метамодерну. Зазначено, що трансформації сучасного тезаурусу піаніста-виконавця пов’язані з потребою формування алгоритмів виконавської самореалізації в умовах значущості тенденцій «відкритого твору», дифузії культурних просторів, індивідуалізації жанрово-стильових настанов, асоціативності й інтертекстуальності сучасних програмних номінацій творів.Обґрунтовано умасштаблення інтелектуального виміру тезаурусу піаніста-виконавця як засобу виконавського окреслення-визначення змістових вимірів твору, розкодування концептуальних підтекстів і смислів, кодів різних культурних традицій, а також самоідентифікації виконавця у цілісному часо-просторі культури. Акцентовано тенденцію актуалізації віртуозного складника тезаурусу сучасного виконавця, зумовлену новаційністю палітри засобів виразності, а також прогностичних інтенцій виконавського тезаурусу, які інтенсифіковані сучасною специфікою графічної фіксації композиторського тексту, потребою дивергентного пошуку багатовимірних смислів та особистісних алгоритмів їх звукового опредметнення. У зв’язку з тяжінням до переосмислення меж академічної традиції, зумовленого піднесенням перформативності та актуалізацією кітчу, наголошено на інтенсифікації виконавського пошуку новаційних шляхів реалізації органологічного потенціалу інструмента. Як віддзеркалення перформативних тенденцій у сучасному музичному мистецтві позиціоновано розширення виконавського тезаурусу піаніста театральним компонентом, що слугує розширенню місії виконавця функціями, нетрадиційними для академічної виконавської традиції, та втіленню метамодерної візуалізації художньої рефлексії.

РОБОТА НАД ГОЛОСОМ У КЛАСІ БАНДУРИ: МЕТОДИЧНІ ОРІЄНТИРИ ДЛЯ ВИКЛАДАЧА

2025-12-05T08:35:14+02:00

У статті розглянуто методичні орієнтири для викладачів, які здійснюють підготовку студентів-бандуристів у класі бандури з акцентом на розвиток вокальних навичок. Бандурне мистецтво розглядається як синкретичний феномен української культури, де спів і гра на інструменті становлять нерозривну єдність, що формує особливий художній простір виконавства. Відзначається, що саме вокальна складова є визначальною для виразності та змістовності бандурного звучання, оскільки через інтонацію, дикцію та темброві особливості голосу реалізується ідейний та емоційний зміст твору. Авторка підкреслює, що методика роботи з голосом бандуристів має поєднувати природні засади народного співу (простота звукоутворення, інтонаційна близькість до мовлення, декламаційність, щирість подачі) з академічними принципами вокальної школи (дихальна опора, робота резонаторів, розвиток діапазону, формування тембрової врівноваженості та інтонаційної точності).Дослідницею виокремлено основні завдання викладача: поетапне формування вокально-дихальної опори, вдосконалення гнучкості й стійкості звуковедення, виховання виразної дикції, робота над динамічними відтінками та агогічною свободою, а також інтеграція вокальних і виконавських навичок у єдиному процесі співогри. Особлива увага приділена проблемі координації співу та гри, що потребує від студентів одночасної концентрації, розподілу фізичних і психічних ресурсів, а від викладача — індивідуалізації підходів залежно від вокальних і фізіологічних можливостей учня.Практичне значення статті полягає у розробці системи методичних рекомендацій, які можуть бути використані у мистецьких закладах різних рівнів – від початкової школи до вищої освіти, – сприяючи формуванню гармонійного поєднання вокальних та інструментальних умінь, розкриттю творчого потенціалу студентів і становленню їхньої професійної виконавської майстерності.

ВОКАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ПРОСТОРІ: ПРОБЛЕМИ ТЕКСТУ ТА ЙОГО ДОНЕСЕННЯ ДО СЛУХАЧА

2025-12-05T08:37:24+02:00

Проблематика статті торкається актуальних питань розвитку та трансформації сучасного вокального мистецтва України. Авторами статті актуалізовано проблему текстового наповнення естрадних та академічних вокальних творів у контексті переосмислення національної ідентичності. Розкрито взаємозв’язок музики та слова у вокальному мистецтві.З’ясовано прояв спорідненості музики та слова в наступних аспектах: у філософському як у належність до духовного життя людини (душі, молитви); у філологічному як наявність спільних характеристик (пісенність, мелодичність, наспівність); у соціологічному як взаємообумовленість розмовних і музичних інтонацій в певному етнічному середовищі. Розкрито потужний потенціал вокального мистецтва в сучасному українському просторі як засобу формування мовної культури, національної ідентичності українського народу. Висвітлено питання щодо якості текстового наповнення естрадних вокальних творів. Окреслено ряд виконавських труднощів щодо транслювання змістового наповнення естрадної пісні до сучасного слухача. Вказано на геополітичні та соціальні трансформації, що суттєво вплинули на процеси національного самовизначення та самоусвідомлення, а також істотно змінили музичну сферу. У статті розглянуто специфіку текстів сучасної української естрадної пісні, їх семантичні та комунікативні особливості. Авторами наголошено, що естрадна пісня в сучасному українському культурному просторі є одним із наймасовіших видів мистецтва, яке несе естетичні, духовні, комунікативні, ідентифікаційні та виховні сенси. Акцентовано увагу на проблемі ефективного донесення задуму вокального твору від виконавця до слухача. Проаналізовано вплив масової культури, цифрових медіа та глобалізаційних процесів на трансформацію вокальної традиції. Визначено ключові проблеми семантичного, фонетичного та комунікативного характеру, а також окреслено перспективи гармонійного поєднання музики й слова як чинника збереження національної ідентичності.

КОНЦЕРТ ДЛЯ СКРИПКИ З ОРКЕСТРОМ «ЛЯНЬ ШАНЬБО ТА ЧЖУ ІНТАЙ» ХЕ ЧЖАНХАО ТА ЧЕНЬ ГАНА В АВТОРСЬКИХ ТРАНСКРИПЦІЯХ: ОБРАЗНО-СЕМАНТИЧНІ ТА ЖАНРОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

2025-12-05T08:40:36+02:00

У статті вперше розглянуто відмінності між оригінальним музичним текстом Концерту для скрипки з оркестром «Лянь Таньбо та Чжу Інтай» Хе Чжанхао та Чень Гана та транскрипцією для скрипки і струнного квартету, створеною Чень Ганом, з позицій варіативності втілення музичних образів відповідно до семантичних амплуа різних інструментів та законів різних інструментальних жанрів. Прослідковано образно-семантичні та жанрові трансформації початкового музичного матеріалу, зміни у підході до трактування фактурного розвитку в оригінальній симфонічній та камерній версіях твору.Встановлено, що зміни у фактурному оформленні матеріалу ведуть за собою й трансформації образного змісту та жанрових рис. Зокрема, в ліричних розділах концерту (вступі, побічній партії і коді) монологічність висловлювання, колористика тембрів та пасторальний образний модус оригінальної версії трансформуються в діалогічність, графічність ліній та лірико-психологічний змістовий модус в транскрипції для камерного ансамблю, а в головній партії епічна піднесеність оркестрового оригіналу поступається танцювально-скерцозному образному плану в камерній транскрипції. Зіставлення solo і tutti як головний чинник фактурного розвитку та рушій музичної драматургії в симфонічній партитурі Концерту частково поступається місцем фактурному crescendo та принципу фактурного контрасту між великими розділами форми у камерній версії (зіставлення прозорої, свідомо спрощеної квартетної фактури експозиції та ущільненої музичної тканини в розробці та репризі-коді). Показано, що в оригіналі для скрипки й симфонічного оркестру домінують риси концертності та закономірності симфонічного мислення, а транскрипція для скрипки і струнного квартету набуває типових ознак камерного жанру, серед яких деталізація музичного матеріалу, економія засобів виразності, рівноправність голосів, поглиблення психологічного початку.Таким чином, версія Чень Гана для камерного ансамблю є не просто аранжуванням симфонічної партитури для камерного складу, а й цілком самостійною в художньому плані інтерпретацією початкового композиторського задуму.

ЕСТЕТИЧНІ ОСНОВИ ВОКАЛЬНОГО ВИКОНАВСТВА У КИТАЇ У КІНЦІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

2025-12-05T08:43:22+02:00

Досвід китайських співаків та викладачів вокалу першої чверті ХХI столітті позначається унікальністю, оскільки впродовж минулого століття представники покоління вокалістів цілеспрямовано працювали над поєднанням техніки академічного західного стилю співу із національною китайською манерою. Опанування манери співу, яка суттєво відрізняється від національного стилю, пройшло шлях від сліпого копіювання до досягнення синтетичної єдності. Однак, після оволодіння співом «по-європейськи», до кінця ХХ століття прогресивні китайські виконавці знову звертаються до традиційної культури, прагнучи у ХХІ столітті всебічного її залучення у світовий мистецький простір. Пошук місця китайського вокального виконавства в сучасному світі природно актуалізує собою звернення до естетичних основ національної вокальної культури, фундаментальні основи якої визначаються стародавніми китайськими філософськими вченнями (передусім, конфуціанство та даосизм).У статті розглянуто категорії стародавньої китайської філософії (уявлення про гармонію «хе»; єдність краси та чесноти «Мейшань хеї»; феномени «Ю» (наявність) та «У» (відсутність); ), їх тісний зв'язок із вокальною практикою, трансформацію термінів у принципи опису вокальної техніки та практичне їх застосування у опануванні китайського національного співу. Унікальність сучасної китайської вокальної культури повною мірою відображена у творчості співачки У Біся, яка вільно володіє вокальними пластами західної культури, сучасним і традиційним китайським співом. «Феномен У Біся» полягає у своєрідному музичному «білінгвізмі»: співачка демонструє не лише синтезований стиль «китайського бельканто», але вільно володіє також і різноманітним академічним західноєвропейським репертуаром, може брати участь у виконанні пекінської опери чи народних пісень в автентичній манері.

МІСТИЧНА КОЛИСКОВА (НА ПРИКЛАДІ ДИПТИХУ СІ-МІНОР № 6 ІЗ ЦИКЛУ «24 ПРЕЛЮДІЇ ТА ФУГИ» ВСЕВОЛОДА ЗАДЕРАЦЬКОГО)

2025-12-05T08:45:31+02:00

У статті здійснено комплексний музикознавчий, психологічний, історико-культурологічний та богословсько-теологічний аналіз диптиху «Прелюдія і фуга сі-мінор № 6» із циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Петровича Задерацького. Твір є не лише високохудожнім зразоком поліфонічного письма, але і глибоко автобіографічним документом, це своєрідна сторінка музичного містично-психологічного щоденника композитора, створеного в умовах колимського концтабору. «Прелюдія та фуга сі-мінор» є найтемнішим, найтрагічнішим твором всього циклу. В диптиху простежено взаємодію музичних образів та символів із внутрішнім досвідом автора: інтонації заколисування голодного дитяти, плачу, боротьби за власну ідентичність, кульмінаційного утвердження людського духу. Дзвін, як символічна фігура, виступає «мостом», що поєднує минуле з майбутнім та зберігає культурну память цілого покоління знедолених. Особливу увагу приділено драматургії твору як моделі екзистенційного випробування та духовного самоствердження. Автобіографічний вимір підкріплено паралелями між ментально-психологічними переживаннями Задерацького та досвідом виживання зламаних роздвоєних «Я» в умовах репресій тоталітарної системи. Прелюдія своєю тріольною пульсацією нагадує колискову, яку співає мати голодному дитяти. Використання секунд та септім вводить в світ жорстокої дійсності XX століття, коли кожне слово, кожен рух є під сртогим наглядом. Фуга написана у формі фантазії, де постійно акцентується увага на боротьбі роздвоєного «Я» знедолених з оточуючою дійсністю.Дзвони, що звучать в кінці дитиху доводять, що жодна тоталітарна система не вистоїть перед величчю людського духу.Доведено, що цикл «24 прелюдії та фуги» є не лише унікальною художньою спадщиною, а й документом культурної пам’яті, в якому закарбовано особисту трагедію мистця та національну травму українського народу. З огляду на сучасні реалії воєнної дійсності української державності, аналіз «Прелюдії і фуги сі-мінор № 6» постає як особливо актуальний і важливий акт, що допоможе осмислити зв’язок між мистецтвом, історичною пам’яттю та незламністю людського духу.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РУДИМЕНТАЛЬНОГО ВИКОНАВСТВА У США

2025-12-05T08:48:52+02:00

Стаття присвячена розглядові історії формування та розвитку рудиментального виконавства у США від колоніальної доби до сучасності. Простежено вплив британських військових традицій XVII–XVIII ст. на становлення американської школи. Першим документом, що регламентує застосування барабанних сигналів і маршів, в якому зафіксовані функції військових барабанщиків, вважається статут Ф. В. фон Штойбена (1779). Проаналізовано перші американські рукописні та друковані джерела (Л. Лаверінґа, Б. Кларка, Д. Гейзлтайна, Ч. С. Ешворта), в яких прослідковується поступова кристалізація системи американських барабанних рудиментів, репертуару військових барабанщиків та способів його нотування. Упродовж XIX століття відбувається інтенсивне накопичення виконавського і дидактичного матеріалу, розширення системи рудиментів та їхнє упорядкування. Поступово трансформується семантика терміну «рудиментальний», уперше упровадженого Ешвортом у виданні 1812 року. Водночас удосконалюється система барабанного нотопису, що проходить шлях від початкових вербальних описів (фон Штойбен, Гейзлтайн) до багатолінійної та, зрештою, сучасної однолінійної нотації. Занепад сигнальної функції барабана у війську наприкінці ХІХ століття зумовив поширення рудиментального виконавства у духових оркестрах і конкурсній практиці, що сприяло виходу цього мистецтва за межі військової доктрини. Особливу увагу приділено діяльності Національної асоціації рудиментальних барабанщиків (NARD), яка 1933 року систематизувала перелік «Двадцяти шести стандартних американських рудиментів», і Товариства перкусійних мистецтв (PAS), що 1984 року розширило перелік до «Сорока міжнародних рудиментів». Окремо відзначено сучасні ініціативи зі збереження та відродження європейської спадщини, зокрема через «Рудиментальний кодекс» (2018), що інтегрував традиції Франції, Німеччини та Швейцарії. У дослідженні зроблено висновок, що сучасне рудиментальне виконавство відображає синтез американських і європейських традицій, розширюючи горизонти виконавської практики та відкриваючи нові перспективи для дослідження й популяризації у світовому культурному просторі.

АТОМАРНИЙ ПРИНЦИП ТВОРЧОГО ВИХОВАННЯ ЕСТРАДНОГО МУЗИКАНТА

2025-12-05T08:51:22+02:00

Мета статті – проаналізувати «атомарний принцип» у музичній педагогіці як поняття «організуючої системи» сегментів формування професійних і особистісних компетенцій музиканта. Методологія спирається на міждисциплінарний підхід, який інтегрує педагогічні концепції, психологічні теорії (у тому числі ідеї Л. Виготського про поетапне становлення функцій), дані фізіології, психофізіології, музикознавства й художньо-емоційні аспекти навчання. У дослідженні освітній процес розглядається як цілісна система, де кожен елемент («атом») не існує ізольовано, а функціонує у взаємодії з іншими, формуючи концепцію атомарного принципу методики. Наукова новизна полягає в уточненні змісту цього поняття: він трактується не як зведення навчання до окремих елементів, а як інтегративний механізм, що поєднує технічні, психофізіологічні, емоційно-художні та соціальні компоненти підготовки. Такий підхід дозволяє інтерпретувати навчання естрадного музиканта як багаторівневий процес розвитку виконавських навичок, культурної ідентичності, творчої ініціативи та здатності до культурного впливу на аудиторію. Акцент робиться на проблемах сучасної музичної освіти, зокрема на суперечностях, вузькопрофільності та редукції творчої ініціативи, що звужують процес підготовки до механічного оволодіння технікою. У висновках визначено, що атомарний принцип є продуктивною методологічною стратегією, яка забезпечує системність і цілісність музичної освіти. Його застосування долає кризу фрагментарності та «синдрому кінцевого результату», притаманних багатьом сучасним методикам. У синтезі техніки, емоційної компетентності, творчого самовираження та соціальної місії формується особистість музиканта, здатна до культурного діалогу й створення унікального художнього образу. Таким чином, атомарний підхід відкриває нові перспективи для розвитку музичної педагогіки, зорієнтованої не лише на професійну підготовку, але й на становлення соціально значущої та творчо активної особистості.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ПЕРЕТВОРЕННЯ У ВОКАЛЬНІЙ ЛІРИЦІ КОМПОЗИТОРІВ НАДДНІПРЯНЩИНИ 1920–1930-Х РОКІВ

2025-12-05T08:54:15+02:00

Розглянуто соціокультурні умови розвитку української музичної культури 1920–1930-х років, що обумовили жанрово-стильові перетворення у камерно-вокальній творчості. Від початку ХХ століття у камерно-вокальній музиці України існувало два вагомих напрями, що засновувались на: 1) укоріненні національної традиції; 2) опрацюванні добутків європейської музичної композиції. Перший напрямок, засновником якого був М. Лисенко та його послідовники, був презентований творчістю М. Вериківського, Г. Верьовки, П. Козицького, М. Коляди, В. Костенка, Л. Ревуцького, П. Сениці, Г. Хоткевича та ін. Представники другого – В. Косенко, Л. Лісовський, Б. Лятошинський, М. Рославець, М. Скорульський, Ф. Якименко та ін. – спирались на європейський досвід, представлений постромантичними, імпресіоністичними, неокласичними, експресіоністичними, авангардними тенденціями тощо. В 1920–1930-ті роки і національна ідея, і європейські засади вітчизняної камерно-вокальної творчості зазнають у Наддніпрянщині докорінних змін через встановлення тоталітарного режиму та необхідність нагального впровадження радянських ідеологем у тематику та образність композицій. Це спонукало до відтворення у вокальній ліриці національного тематизму, революційного пафосу, героїчних образів, належної стилістики й виразності. Невідповідність жанру новим вимогам щодо революційності, масовості та демократичності мистецтва, а також пошук необхідних форм, засобів та принципів їх втілення спричинили в 1930-х роках кризу камерно-вокальної творчості. Наддніпрянські митці майже десятиліття ці жанри не опрацьовували. Зазначені аспекти розвитку українського мистецтва й творчість окремих митців цього періоду висвітлювались в багатьох працях вітчизняних науковців, однак жанрово-стильові перетворення камерно-вокальної музики композиторів Наддніпрянщини дотепер не ставали предметом окремого дослідження.

КОМПОЗИТОРСЬКА СПАДЩИНА МАНУЕЛЯ ПОНСЕ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ РОЗВИТКУ ВИКОНАВСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ГІТАРИСТА

2025-12-05T08:57:11+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз композиторської спадщини Мануеля Марії Понсе (1882–1948) у контексті її впливу на формування й розвиток виконавської майстерності гітариста. На підставі історико-біографічних матеріалів та джерелознавчого опрацювання епістолярію Понсе—Сеговія простежено становлення індивідуального стилю митця (навчання в Італії, Німеччині та Франції; враження від мексиканського й кубинського фольклору) та окреслено механізми інтернаціоналізації гітари у ХХ ст. Мета дослідження полягає у з’ясуванні ролі творів Понсе у розширенні академічного репертуару та у формуванні техніко-інтерпретаційних компетенцій виконавця. Методологічну основу становлять аналітичний, порівняльно-стильовий та джерелознавчий підходи. Розглянуто ключові зразки: Sonata romántica, Suite antigua, Homenaje a Tárrega, Sonatina meridional. З’ясовано комплексне поєднання фольклорних, неокласичних, неоромантичних та імпресіоністичних рис і пов’язане з ним коло виконавських завдань: кантилене фразування, робота з баре та розширеними позиціями, арпеджіатна фактура, метроритмічні зсуви (геміоли), контроль тембрових контрастів і аплікатурної логіки, а також стильова чутливість до іспано-мексиканського колориту без спрощення чи механічного наслідування традиційних фламенко-прийомів. Уточнено видавничу історію та інтерпретаційну практику окремих опусів (зокрема, редакторські втручання Сеговії та проблеми атрибуції стилізацій). Наукова новизна статті полягає у систематизації виконавських вимог репертуару Понсе як чинника розвитку компетентностей сучасного гітариста. Практичне значення полягає у можливості використання результатів дослідження для оновлення навчальних програм, добору репертуару за рівнями складності та вироблення методичних рекомендацій щодо інтерпретації творів композитора. Узагальнено, що музика Понсе не лише збагатила концертний канон гітари, а й стала важливим чинником становлення професійної виконавської культури ХХ–ХХІ століть.

ЄВРОПЕЙСЬКІ ВИТОКИ РОЗВИТКУ ФЛЕЙТИ В КИТАЇ: ОРГАНОЛОГІЧНИЙ ЕКСКУРС

2025-12-05T08:59:52+02:00

Стаття присвячена історико-музикознавчому аналізу європейської флейти, в якій представлено її історію існування у музичній культурі сучасного Китаю; докладно висвітлено творчість китайських композиторів для академічної флейти, представлено твори, невідомі українському слухачеві, і які не фігурують, незважаючи на свою художню цінність, у навчальному репертуарі українських навчальних закладів; вивчені особливості китайської флейтової системи освіти, що істотно відрізняється за багатьма показниками від української. Крім цього висловлено критичні міркування про підходи до навчання на флейті в китайських музичних навчальних закладах усіх ланок освітньої системи та сформульовано актуальні завдання та принципи побудови актуальної освітньої моделі.Зазначено, що академічна флейта за короткий період історичного розвитку в Китаї стала поширеним та популярним інструментом; флейтове мистецтво демонструє високий рівень виконавства, значну у художньому відношенні творчість, ефективну систему навчання гри на інструменті. Особливістю освітньої системи є надзвичайно активна виконавська практика педагогів, які викладають гру на флейті. Їх відрізняє багаторазова участь у вітчизняних та міжнародних конкурсах, інтенсивна робота в оркестрах та камерних інструментальних колективах, постійні виступи у якості солістів та учасників оркестру, дуже різноманітними за репертуаром програмами, інтенсивна гастрольна діяльність у країні та за кордоном.Широке поширення у творчості композиторів Китаю для флейти жанру перекладення, що зумовлено дефіцитом національного флейтового репертуару на сучасному етапі розвитку.Практична значущість роботи полягає у можливості використання матеріалів у навчальних дисциплінах музичного коледжу та вишу: історії виконавського мистецтва для студентів оркестрових факультетів та відділень, історії східних музичних культур. Матеріали цієї статті можуть фігурувати також у темах курсів, присвячених вивченню історії позаєвропейських культур.

РЕПЕРТУАРНІ ТРАДИЦІЇ ТА ТВОРЧІ ЕКСПЕРИМЕНТИ ОПЕРНОЇ СТУДІЇ ОДЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МУЗИЧНОЇ АКАДЕМІЇ ІМЕНІ А. В. НЕЖДАНОВОЇ

2025-12-05T09:02:16+02:00

У статті здійснено комплексне дослідження репертуарної практики оперної студії Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової у вимірі сучасних освітньо-мистецьких процесів. Виявлено, що репертуарна політика цього підрозділу є своєрідним індикатором розвитку та продовженням сталих традицій, адже саме через постановочну діяльність оперної студії відбувається не лише професійна підготовка майбутніх співаків, а й формування локальної культурної ідентичності. Мета статті полягає у аналізі та висвітленні репертуарного вибору, репертуарних традицій та творчих експериментів, розбір актуального музичного матеріалу для підготовки студентів, окреслення художніх акцентів та визначення освітньо-творчої функції студійних постановок. У ході аналізу з’ясовано, що репертуарна палітра оперної студії охоплює як класичні твори світового оперного канону, так і зразки української музичної спадщини, що дозволяє поєднувати традиційні цінності з новими інтерпретаційними стратегіями. Поряд із усталеними постановками простежується тенденція до включення сучасних композиторських текстів та адаптованих версій, зорієнтованих на навчально-виконавські завдання, адже репертуар студії ніколи не обмежувався лише канонічними зразками: у ньому з’являлися камерні опуси, дитячі спектаклі, монопери та твори сучасних українських композиторів, що надавало діяльності студії експериментального виміру. Особливу увагу приділено аналізу того, які саме твори складають основу сьогоднішнього репертуару, на який матеріал спираються режисери й викладачі, а також перспективи що плануються найближчим часом. Показано, що сучасна репертуарна палітра оперної студії ОНМА імені А. В. Нежданової відзначається поліфонічністю підходів: вона відображає спадкоємність академічної традиції; демонструє діалог із культурним простором України та європейськими тенденціями; виявляє жанрове і стильове розмаїття, де класичні опери поєднуються з камерними формами, концертними постановками та експериментальними режисерськими рішеннями; актуалізується розвиток індивідуальної виконавської майстерності студентів, формування їх сценічної культури та артистичної виразності. У статті зроблено висновок, що репертуарна палітра оперної студії не є сталою, а функціонує як динамічна система, у якій класичні твори забезпечують неперервність традиції, тоді як експериментальні постановки відкривають нові перспективи та сприяють інтеграції у сучасний європейський мистецький простір.У цьому поєднанні традиційного й новаторського виявляється специфіка оперної студії ОНМА імені А. В. Нежданової як важливого чинника розвитку національної музично-театральної культури.

ЕСТЕТИКА ПОП-АРТУ У ТВОРЧОМУ ДОРОБКУ ЛЕДІ ГАГИ

2025-12-05T09:05:11+02:00

Поп-арт як мистецький напрямок багаторазово ставав предметом різноманітних досліджень та залишається одним з найбільш актуальних векторів досліджень у новітньому образотворчому мистецтві. Водночас, прояви поп-арту у творчості видатних сучасних співаків наразі не здобули належного ґрунтовного мистецтвознавчого осмислення, що актуалізує дослідження естетичних засад поп-арту у творчості Леді Гаги. Стаття містить стислу характеристику зародження терміну «поп-арт», співвідношення поп-культури та поп-арту. У статті обґрунтовується зв'язок між творчими принципами популярної поп-співачки Леді Гаги (Lady Gaga) та культової особистості мистецтву поп-арту – Енді Уорхола (Andy Warhol). На основі аналізу виконавської практики Леді Гаги конкретизовано специфіку її виконавського стилю, що сформувався під впливом естетики поп-арту. Актуалізовано динаміку становлення та розвитку виконавського стилю Леді Гаги, визначено причини та особливості роботи «Haus of Gaga», уточнено концептуальні естетичні засади презентації альбому «The Fame»; конкретизовано концепцію альбому «The Fame Monster», схарактеризовано значення альбому «Born This Way», визначено концептуальність альбому «Artpop». Стаття також містить аналіз реалізації поп-арту у концертних турах по Північній Америці «The Fame Ball», «The Fame Monster Ball», Південній Америці «Born This Way Ball», у сценографії та режисурі яких повною мірою проявляються риси поп-арту, а також поглядів Леді Гаги на значення поп-арту у її власному творчому доробку. Робиться узагальнення, що поп-арт-ідея домінування особистості артиста (зірки поп-культури) у системі арт-бізнесу, стала основою особистісного та професійного розвитку Леді Гаги, а ідеї та концепції поп-арту безпосередньо вплинули на творчість співачки, і наразі є усі підстави вважати її продовжувачкою поп-арт-руху.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ В СУЧАСНОМУ ЕСТРАДНОМУ ВОКАЛІ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО СТИЛЮ

2025-12-05T09:13:18+02:00

Стаття присвячена дослідженню особливостей інтерпретації української пісні у сучасному естрадному вокалі як феномену національної музичної культури та її інтеграції у глобальний мистецький простір. У роботі розглядаються засади формування національного стилю, зумовленого взаємодією автентичної пісенної традиції та новітніх тенденцій світової естради. Акцентується на збереженні інтонаційно-мелодичної природи української народної пісні, що вирізняється ліризмом, ніжністю та м’якою вокальною манерою, у поєднанні з сучасними техніками звуковидобування, динамічною подачею та імпровізаційними елементами. Визначено роль мовного чинника у збереженні ідентичності: використання літературної української мови та діалектів забезпечує автентичність і культурну локалізацію творів.Значну увагу приділено впливу фольклору як джерела мелодики, образності й ритміки, що виявляється у прямих обробках, стилізаціях, запозиченнях символіки та залученні традиційного інструментарію. Підкреслено вагомість ритмічної організації, де композиції часто ґрунтуються на повторенні ритмоформул. Окремо розглянуто використання сучасних вокальних технік, мікрофонної техніки та сценічної подачі, які створюють синтетичний характер сучасного виконання.Підкреслено, що сучасна українська естрада орієнтується на західні стандарти продюсування та звукового дизайну, але демонструє не копіювання, а свідомий синтез, де західні форми поєднуються з українським змістом. Інтерпретація української пісні у сучасному естрадному вокалі є динамічним балансом традиції та новаторства, формує культурну спадкоємність, утверджує національну ідентичність та виступає дієвим інструментом культурної дипломатії. Такий підхід сприяє оновленню пісенної спадщини, збереженню ментального коду нації та активному залученню молодіжної аудиторії до української музичної культури.

ПИТАННЯ ПЕРІОДИЗАЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КАМЕРНО- ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЇ МУЗИКИ В ХХ СТ. В СУЧАСНОМУ МУЗИКОЗНАВЧОМУ ДИСКУРСІ

2025-12-05T09:42:20+02:00

У статті представлено різноманітні точки зору на питання періодизації розвитку української камерно-інструментальної музики в ХХ столітті в сучасному музикознавчому дискурсі. Зазначено, що це питання вирішується в двох перспективах – масштабної, в контексті розвитку української музики в цілому та з перспективи еволюції камерно-інструментальної музики, в тому числі на рівні окремих жанрів. Так, з різних дослідницьких ракурсів над цією проблемою розмірковували О. Зав’ялова [3], Г. Асталош [1], О. Колісник [5], А. Кравченко [7], Чжан Хань [8], П. Довгань [2], пропонуючи власне її бачення, однак узгоджуючи його з загально-історичною масштабною перспективою періодизації розвитку української музики в ХХ столітті. Однак, багатовекторність підходів у вирішенні цього питання зумовлює акцентування певних диференціювальних відмінностей у запропонованих авторами періодизаціях. Відтак метою цієї статті є аналітичний розгляд репрезентованих у дослідженнях названих авторів періодизацій розвитку української камерно-інструментальної музики з виявленням спільних моментів і відмінностей, зумовлених певним ракурсом дослідження. Для досягнення мети в статті застосовано аналітичний, системний та компаративний методи дослідження. У висновках зазначено, що з макроперспективи основні віхи розвитку української камерно-інструментальної музики збігаються у всіх дослідників, адже вони визначаються за логікою соціокультурних і політичних змін: чітко відокремлюється етап межі ХІХ–ХХ століть, а також 1960-ті роки ХХ століття як принципово новий етап, як з точки зору художньо-естетичних настанов, так і з точки зору стилістики. Перспектива камерно-інструментальної музики формує більш деталізований і диференційований погляд на періодизацію, що дозволяє науковцям сфокусувати увагу на певному десятилітті (десятиліттях), виокремивши їх з більш масштабних періодів. На визначення етапів розвитку впливають також обрані науковцями підходи у вивченні камерно-інструментальної музики – жанрово-стильовий, індивідуально-композиторський або з точки зору пріоритету традицій або новацій.

ОРАТОРІЯ-ДІЙСТВО «ДУМА ПРО УКРАЇНУ» В. МАРТИНЮК – ЯК ФОРМА ЗБЕРЕЖЕННЯ КОЛЕКТИВНОЇ ПАМ’ЯТІ В ЕСТЕТИЧНО-ДРАМАТИЧНИХ ПРОЯВАХ МИСТЕЦТВА

2025-12-05T09:45:19+02:00

У статті розглядається твір сучасної композиторки Дніпропетровщини Валентини Мартинюк – ораторія-дійство «Дума про Україну». Музика, що написана в умовах війни – це свідок, який у прямій чи символічно-алегоричній формі відтворює складні реалії воєнного часу. В сучасних умовах війни надважливим постає питання збереження української національної ідентичності, свідомості та унікальності нашої культури. Тому актуальність дослідження полягає у фіксації та аналізі соціального та історичного феномену української хорової музики сьогодення, як інструменту акумуляції, трансформації та ретрансляції соціокультурного досвіду найдраматичнішого періоду історії сучасної України. Цикл, створений для дитячого, жіночого та мішаного хорів, інструментального ансамблю (бандури, флейти, кларнету, турецького сазу, рогу та ударних інструментів), народного голосу та читця, аналізується з точки зору формування та збереження колективної пам’яті про російську військову агресію, особливостей композиційної структури та самобутньої новаторської трактовки жанру ораторії. Акцентується увага на органічному синтезі різноманітних видів мистецтва: музики, поезії, живопису, театру, відеомонтажу. Адже всі художньо-мистецькі складові ораторії-дійства «Дума про Україну» органічно взаємодіють між собою, допомагають більш цільно, глибоко, емоційно, змістовно та чуттєво відтворити образну драматургію твору.Особлива увага при аналізі твору надається національній складовій: інтонаційній опорі на українські народнопісенні джерела, фольклорно-видовій складовій, введенню у академічну партируту народного жіночого голосу, епізодам поєднання сакрального молитовного дискурсу та дискурсу етнопростору, метро-ритмічним формулам національних вокально-інструментальних жанрів, які інтегруються у сучасні, новітні форми хорового письма.Майстерне поєднання категорій академічного та народного виконавства досліджується різнобічно: з точки зору поєднання академічного та народного вокалу, синтезу академічних та народних інструментальних тембрів, авторських та народних поетичних текстів, сплетіння сучасних та фольклорних музичних жанрів.Окремої уваги заслуговує глибока національно-патріотична ідея твору та засоби її втілення у музичній мові. Розглянуто три основні частини драматургії ораторії-дійства: перший розділ – «Мирна Україна», другий розділ – «Вторгнення ворога», фінал – «Перемога».

СЕМАНТИКА ТЕМБРУ: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ТА АНАЛІТИЧНІ АСПЕКТИ

2025-12-05T09:47:39+02:00

У статті досліджено семантику музичного тембру як багатовимірного явища, що в сучасному музичному мисленні виходить за межі традиційного розуміння як виключно акустичної характеристики звуку. Переосмислення семантичних аспектів тембру зумовлене трансформацією слухацького досвіду та активізацією міждисциплінарних досліджень у галузях психоакустики, семантики та феноменології музичного сприйняття. Мета статті полягає в систематизації основних теоретичних підходів до інтерпретації тембрової семантики на основі порівняльного аналізу наукових позицій композиторів і музикознавців ХХ–ХХІ століть. У дослідженні застосовано структурний, феноменологічний і компаративний методи аналізу. Проаналізовано концепції Е. Вареза, П. Булеза, К. Сааріаго, Д. Смоллі, І. ван Елферен, С. Сайтіс, С. Вайнцирль, Г. Косенко, М. Пашковської, Ш. Лю, Захаракіса та ін., Р. Пейса. Висвітлено різні підходи до розуміння тембру як акустичного, феноменологічного та культурно-історичного феномену. Особливу увагу приділено аналізу парадоксальної природи тембру, що поєднує матеріальні та нематеріальні якості, а також дослідженню механізмів семантизації тембрових явищ.Як результат дослідження, доведено що семантика тембру формується на перетині об'єктивних акустичних параметрів, суб'єктивного сприйняття та культурно обумовлених значень. Згідно з концепцією І. ван Елферен, єдиний спосіб звернутись до тембру з критичною точністю – прийняти його парадокси, що й роблять сучасні дослідники, інтегруючи різні методологічні підходи у вивченні семантики тембру. Семантика тембру розглядається як динамічна система, що розвивається в історичному та культурному контексті, де тембр виступає активним агентом смислотворення.

ТВОРЧА ПОСТАТЬ ЛУЇСА КАРЧІНА В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ АКАДЕМІЧНОЇ МУЗИКИ

2025-12-05T09:51:23+02:00

Стаття присвячена творчості сучасного американського композитора Луїса Карчіна (Louis Karchin) та його внеску у розвиток сучасної академічної музики. У центрі дослідження – осмислення інноваційних композиційних підходів митця, які охоплюють експерименти зі звуковими структурами, ритмікою, політональністю тощо. Встановлено, що творчість Луїса Карчіна відзначається унікальною здатністю гармонійно поєднувати класичні традиції академічної музики із сучасними тенденціями, що робить його однією з ключових фігур сучасного музичного мистецтва. Особливу увагу приділено соціальному, філософському та міжмедіальному контексту творчості композитора. У його роботах простежується глибока зацікавленість літературою та образотворчим мистецтвом. Це свідчить про виняткову чутливість митця до багатошаровості тексту та його потенціалу для музичної інтерпретації. Виявлено характерні риси художнього почерку Луїса Карчіна, серед яких виокремлено багатогранність звукової палітри, новаторські ритмічні рішення та майстерне використання політональних структур. Доведено, що як композитор і диригент, Луїс Карчін не лише впливає на розвиток академічної музики, але й сприяє формуванню глобальних тенденцій у цій сфері. Його діяльність є джерелом натхнення для багатьох сучасних композиторів, зокрема студентів Нью-Йоркського університету, де митець активно викладає. Окремо наголошено на соціокультурному впливі Луїса Карчіна на мистецьке життя Сполучених штатів Америки. Його твори активно виконуються в концертних залах різних міст, сприяючи популяризації академічної музики серед широкої аудиторії. Доведено, що творчість Луїса Карчіна є не лише зразком професійної майстерності, але й важливим інструментом підтримки міжкультурного діалогу та збереження актуальності академічної музики у XXI столітті.

КАМЕРНО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНА МУЗИКА ОЛЕНИ ІЛЬНИЦЬКОЇ: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВИЙ АСПЕКТ

2025-12-05T09:54:33+02:00

У статті розглянуто жанрово-стильові особливості камерно-інструментальних творів сучасної української композиторки Олени Ільницької. Встановлено, що, завдяки застосуванню сучасних прийомів гри на інструменті, композиторка рішуче змінює не лише тембральну палітру інструменту, а й жанрові парадигми камерної музики. Мета публікації полягає у висвітленні жанрових і стильових особливостей камерно-інструментальних творів О. Ільницької, а саме, Сарабанди для віолончелі соло, Багателі для кларнета соло, Серенади для скрипки і фортепіано, «Вихору» для скрипки, контрабаса і фортепіано. Методологію складають теоретичний, інтерпретологічний, компаративний, комплексний, а також метод узагальнення, поєднання яких дає змогу розкрити мету статті. Наукова новизна. У статті вперше проаналізовані камерні твори О. Ільницької у контексті жанрово-стильової парадигми. Висновки. У камерно-інструментальній музиці О. Ільницька продовжує традиції вітчизняних і західноєвропейських композиторських шкіл. Це виявляється у зверненні до звичних жанрів інструментальних п’єс (сарабанда, багатель, серенада), використанні технічних прийомів, характерних для старовинної, романтичної музики. Утім композиторка поєднує традиційну виконавську техніку гри на інструменті із засобами сучасної музичної мови, що поглиблює жанрову основу творів, розширює тембрально-сонорні можливості інструментів. У зазначених творах О. Ільницька виразно демонструє характерні риси жанру, з-поміж тим сміливо розширює його парадигму, збагачуючи звучання лексемами сучасного композиторського письма. У камерній творчості реалізуються характерні для її стилю риси: суб’єктивність висловлювання; зосередженість на внутрішніх переживаннях; увага до деталізації фактури, інтонації, виконавської майстерності. Технічне ускладнення традиційних жанрів надає їм філософського виміру. Творчість О. Ільницької є частиною української музичної культури, яку вона презентує в європейському мистецькому просторі, підкреслюючи її самобутність і унікальність.