Слобожанський науковий вісник. Серія: Психологія

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОМУНІКАТИВНИХ ЗДІБНОСТЕЙ ПІДЛІТКІВ У ПРИФРОНТОВИХ РЕГІОНАХ

2026-01-14T12:09:57+02:00

Стаття досліджує проблему формування та розвитку комунікативних здібностей підлітків у прифронтових регіонах. Спілкування з однолітками та дорослими дозволяє підліткам реалізовувати такі аспекти комунікативних процесів: обмін інформацією, вдосконалення навичок взаємодії, розвиток емпатії, встановлення контактів із представниками іншої статі, засвоєння гендерних ролей, досягнення незалежності від дорослих, підвищення комунікативної культури. На основі аналізу наукової літератури, констатовано, що розвиток комунікативних навичок підлітків припадає на період вікової кризи, яка, за поясненнями науковців, зумовлена розбіжністю між суб’єктивним відчуттям дорослості та їхніми реальними можливостями. У роботі наведено результати емпіричного дослідження, що стосується підлітків із прифронтових зон, які постійно стикаються з обстрілами, перебоями в електро- та теплопостачанні, порушеннями зв’язку, руйнуванням інфраструктури. Дослідження показало, що комунікативні навички сприяють досягненню комунікативних цілей, самовираженню та соціальній адаптації. Ці навички охоплюють уміння чітко висловлювати думки, слухати співрозмовників, ставити запитання, інтерпретувати невербальні сигнали, вирішувати конфлікти та співпрацювати. Розвиток комунікативних здібностей особливо важливий у підлітковому віці, коли переважає інтимно-особистісне спілкування, а основними потребами є самоствердження, визнання як дорослого, популярність серед однолітків. У прифронтових регіонах ці процеси ускладнені психологічним стресом через обстріли, руйнування, обмеження спілкування з іншими. Емпіричне дослідження встановило, що більшість опитаних підлітків із прифронтових регіонів мають задовільний рівень комунікабельності, але низький рівень розвитку комунікативних здібностей. На основі отриманих даних зроблено висновок про необхідність цілеспрямованого розвитку комунікативних навичок для покращення соціальної адаптації та психологічного стану підлітків.

ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ У КОНТЕКСТІ ДУХОВНОГО САМОРОЗВИТКУ

2026-01-14T12:16:25+02:00

У статті досліджується освітній цикл підготовки психолога як психорозвивальна технологія, спрямована на формування професійних компетенцій та духовного потенціалу студентів. У контексті інтеграції української вищої освіти в європейський освітній простір підкреслюється необхідність підготовки висококваліфікованих психологів, які поєднують професійні знання, спеціальні здібності та розвинені особистісні якості, зокрема духовні. Професія психолога вимагає не лише когнітивних та інтерактивних навичок, а й високого рівня екзистенційно-смислової та духовної зрілості, що визначає ефективність психологічної допомоги. На основі вітакультурної парадигми А.В. Фурмана розроблено теоретичну модель підготовки психолога-практика, котра охоплює чотири етапи освітнього циклу: інформаційно-пізнавальний, нормативно-регуляційний, ціннісно-рефлексивний та духовно-самореалізаційний. Кожен етап передбачає паритетну взаємодію викладачів і студентів, спрямовану на активізацію процесів самосвідомості, розвиток Я-концепції та духовного потенціалу. Результати діагностичних досліджень показали, що формування духовної сфери особистості студента залежить не лише від вікових та індивідуальних особливостей, а й від організації та змісту освітнього процесу. Встановлено, що освітній простір вищого навчального закладу позитивно впливає на духовне становлення майбутнього фахівця, проте цей вплив є недостатнім для повноцінної самореалізації як високодуховної особистості, що зумовлює потребу в спеціально організованих умовах для активізації процесів самопізнання, саморозуміння, саморозвитку та самоактуалізації. Для цього розроблено та апробовано тренінгові заняття, котрі містять діалогічно-дискусійні методи, рольові ігри, психодраму, психомалюнок, естетотерапію та елементи медитативних технік. Повторна діагностика підтвердила зростання показників духовного потенціалу у студентів тренінгової групи. Підсумовано, що духовне зростання студентів ефективно відбувається за умов створення ціннісно-смислового освітнього середовища, яке сприяє суб’єктно значущому осягненню світу. Розроблена модель і методичні засоби тренінгів створюють підґрунтя для формування духовно зрілого психолога-практика, здатного до самореалізації та ефективної професійної діяльності.

ПСИХОЛОГІЧНА ПРИСУТНІСТЬ В ОНЛАЙН-СУПРОВОДІ МОЛОДІ: КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ОГЛЯД І ІНТЕГРАТИВНА МОДЕЛЬ ПОДОЛАННЯ ОСОБИСТІСНОЇ КРИЗИ

2026-01-14T12:32:18+02:00

У статті представлено теоретико-аналітичне дослідження феномену психологічної присутності як ключового чинника онлайн-супроводу молоді, яка перебуває в стані особистісної кризи. Метою роботи є осмислення психологічної присутності як автономного психотерапевтичного феномена, що формується у цифровому середовищі, та розробка інтегративної моделі підтримки, здатної враховувати динаміку емоційного включення і дистанціювання. Методологія дослідження ґрунтується на концептуальному аналізі міждисциплінарних джерел, опублікованих у 2020-2024 роках, з акцентом на якісні дослідження досвіду молоді в умовах цифрової терапевтичної взаємодії. У результаті проаналізовано чотири структурні виміри феномену - когнітивний, емоційний, екзистенційний та медійний - із виділенням специфічних умов їх реалізації. Зокрема, встановлено, що чіткість запитів, емпатійна риторика, сенсотворча підтримка та адаптація форматів (текст, аудіо, відео) критично впливають на якість суб’єктивного переживання присутності. Запропоновано концепт динаміки толерантності до присутності, який описує здатність суб’єкта витримувати різні ступені взаємодії, включно з уникненням, перенавантаженням та дозованим включенням. Сформульовано інтегративну модель, що поєднує когнітивно-поведінковий, феноменологічний і психодинамічний підходи, з поетапною структурою супроводу: входження в контакт, стабілізація, опрацювання переживань та автономізація. Висновки засвідчують потенціал психологічної присутності як чинника стабілізації, а також вказують на необхідність етичної гнучкості й професійної витривалості у роботі фахівця в цифровому середовищі.

ОСОБИСТІСТЬ ЯК ПОЯСНЮВАЛЬНА ПІДСТАВА ПРИ АНАЛІЗІ ВІКТИМНОЇ ПОВЕДІНКИ

2026-01-14T12:35:47+02:00

У статті розглянуто проблему пояснення феномену віктимної поведінки крізь призму особистісного підходу. Автори обґрунтовують тезу про те, що віктимна поведінка не може бути пояснена виключно ситуативними чинниками, оскільки її передумови закладені в системі індивідуально-психологічних властивостей людини. Показано, що дискусія «особистість – ситуація», яка триває у психологічній науці понад півстоліття, має не лише методологічний, а й концептуальний характер, адже виявлення фундаментальної помилки атрибуції не скасовує існування стабільних диспозицій, які зумовлюють стійкі моделі поведінки індивіда в різних життєвих контекстах. Віктимна особистість розглядається як цілісна, ієрархічно організована саморегульована система, що інтегрує психодинамічні, соціально обумовлені та рефлексивно-смислові (Я-концептуальні) компоненти. Така системна структура забезпечує сталість і повторюваність поведінкових реакцій, які в критичних ситуаціях можуть виявлятися як віктимні. Визначено, що саме особистісні характеристики емоційна вразливість, низький рівень саморегуляції, спотворене самосприйняття, неадекватна оцінка ситуації виступають ключовими чинниками, які сприяють формуванню віктимних схильностей. Ситуативні фактори, у свою чергу, виконують роль каталізаторів, які актуалізують наявні особистісні диспозиції. Проаналізовано основні наукові підходи до вивчення особистості, а також позиції вітчизняних психологічних шкіл, що трактують особистість як суб’єкта діяльності, систему ставлень або соціально-історично детерміновану цілісність. Узагальнення цих підходів дозволило авторам визначити особистість як динамічну саморегульовану систему, що забезпечує послідовність і стійкість поведінки, а також формує когнітивно-емоційні передумови віктимної активності. Обґрунтовано доцільність системного підходу у вивченні феномену віктимної особистості, який дозволяє поєднати мікрорівень психодинамічних процесів із макрорівнем соціально-поведінкових структур. Автори підкреслюють, що адекватне розуміння особистості жертви можливе лише за умови її аналізу як цілісної системи, в якій взаємопов’язані властивості, стани, установки, цінності та способи саморегуляції.

МЕТОДИКА «КАРАКУЛЕЙ» Д. ВІННІКОТТА ( SQUIGGLE GAME) У ПСИХОДІАГНОСТИЧНІЙ ТА ПСИХОКОРЕКЦІЙНІЙ ПРАКТИЦІ: ТЕОРІЯ І СУЧАСНІ ПІДХОДИ

2026-01-14T12:42:13+02:00

У статті представлено теоретико-методологічний аналіз методики «каракулей» (Squiggle Game) Д. Віннікотта та її сучасних модифікацій у контексті психодіагностичної та психокорекційної практики. Здійснено систематизацію ключових концептів психоаналітичної традиції, що становлять теоретичний фундамент методики, зокрема положень про терапевтичну гру, перехідний об’єкт і потенційний простір. Показано, що методика «каракулей» є універсальним арт-терапевтичним інструментом, який забезпечує інтеграцію когнітивних, емоційних і соціальних аспектів психічного функціонування особистості, сприяє виявленню несвідомих конфліктів, афективних тенденцій, механізмів саморегуляції та розвитку символічного мислення. У межах проведеного аналізу визначено основні напрями застосування методики: терапевтичний, діагностичний і розвивальний. Розкрито специфіку таких сучасних варіацій, як техніка М. Бетенскі («Клякси, каракулі»), Р. Френкеля («Глиняні каракулі»), Л. Лоуі («Каракулі») та А. Копитіна («Каракулі та метаморфози»), які відрізняються за формою організації, проте зберігають єдину психоаналітичну логіку. Наголошено, що методика «каракулей» виконує діагностичну, терапевтичну, комунікативну та інтегративну функції, сприяючи формуванню емпатійності, емоційної гнучкості, розвитку творчого потенціалу й особистісної цілісності. Доведено, що ефективність цієї техніки базується на поєднанні принципів психоаналітичної символізації, феноменологічної інтерпретації та арт-терапевтичної експресії, що забезпечує її універсальність у роботі з різними віковими категоріями. Зроблено висновок про науково-практичну релевантність методики у сучасній психології, її відповідність інтегративним тенденціям психотерапевтичної практики, зорієнтованої на оптимізацію психоемоційного функціонування, розширення рефлексивних здібностей і підвищення адаптивного потенціалу особистості.

ПІДТРИМКА МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я ПЕРСОНАЛУ ЯК СТРАТЕГІЧНА ФУНКЦІЯ HR У БІЗНЕСІ

2026-01-14T12:46:07+02:00

Благополуччя працівників стало критично важливим пріоритетом для HR-фахівців, особливо з огляду на зростання поширеності проблем психічного здоров’я на робочому місці у зв’язку з наслідками повномасштабного вторгнення рф в Україну. У таких умовах підвищується значення формування безпечного, підтримувального та здорового робочого середовища, де працівники можуть ефективно реалізовувати свій потенціал. У статті актуалізовано та теоретично проаналізовано роль HR-фахівців у створенні робочого середовища, яке сприяє збереженню психічного здоров’я працівників бізнес-організацій. Визначено, що роль HR у сучасних умовах значно розширюється. Фахівець із персоналу виступає стратегічним партнером керівництва, який не лише здійснює підбір і розвиток кадрів, а й відповідає за емоційне благополуччя, стабільність та згуртованість команди. Підтримка ментального здоров’я працівників через коучинг, психологічні консультації, велнес-програми, тренінги з управління стресом, воркшопи з емоційного інтелекту, підтримку в кризових ситуаціях, гнучкі формати роботи та інші заходи позитивно впливає на ефективність організації. Додатково підкреслено, що ефективна стратегія у сфері збереження психічного здоров’я має включати профілактичні заходи, спрямовані на зниження професійного вигорання, підвищення рівня емоційної грамотності та розвитку навичок саморегуляції серед працівників. Важливою є інтеграція принципів психологічної безпеки у корпоративну культуру, що забезпечує довіру, відкритість у комунікаціях і можливість звернення по допомогу без страху стигматизації. Також розглядається значення HR-фахівців у побудові системи підтримки персоналу під час кризових ситуацій, адаптації нових співробітників, а також у створенні програм розвитку, орієнтованих на емпатію та турботу про команду. Результати теоретичного аналізу засвідчують, що орієнтація HR на підтримку психічного здоров’я працівників стає одним із ключових чинників сталого розвитку бізнесу, підвищення його репутаційного капіталу та конкурентоспроможності в умовах сучасних соціально-економічних викликів.

МОЖЛИВОСТІ ТВОРЧОСТІ ЯК РЕСУРСНОГО ДЖЕРЕЛА ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗДОРОВʼЯ ОСОБИСТОСТІ

2026-01-14T12:51:00+02:00

У статті досліджено взаємозв’язок між творчістю та психологічним здоров’ям особистості. Серед численних чинників, що сприяють збереженню і зміцненню психічного благополуччя, значне місце посідає творчість як універсальний механізм адаптації, самовираження та особистісного зростання. Розглянуто основні теоретичні підходи до розуміння творчості як ресурсного джерела психологічного здоровʼя особистості. Розуміння творчості через призму психологічного благополуччя зумовлює потребу у міждисциплінарному аналізі. Гуманістична психологія розглядає творчість як природну потребу особистості в самовираженні, самореалізації та досягненні повноцінного існування. У сфері наративної психології творчість розглядається як механізм побудови цілісної ідентичності. Також у сучасних джерелах простежується соціально-культурний вимір творчості як ресурсу ментального благополуччя. У когнітивній психології творчість вивчається як процес розв’язання проблем, що потребує нестандартного дивергентного мислення, когнітивної гнучкості та комбінаторики. У межах екзистенційної психології творчість розглядається як спосіб усвідомлення власного існування, особиста відповідь на глибинні питання сенсу життя, свободи, відповідальності, смерті. У психоаналізі творчість є формою сублімації – перенаправлення внутрішньої енергії (особливо сексуальної або агресивної) на соціально прийнятну і конструктивну діяльність. У межах позитивної психології творчість трактується як один із ключових шляхів досягнення суб’єктивного благополуччя, «потоку», а також реалізації сильних сторін особистості. Творчість розглядається нині не лише як пізнавальний або естетичний феномен, але і як психічна функція, що інтегрує емоційно-вольову, когнітивну та особистісну сфери. У нашому дослідженні виокремлено терапевтичні, компенсаторні, комунікативні та самореалізаційні функції творчої діяльності. Підкреслено значення творчості як ресурсу емоційної регуляції, самопізнання та збереження внутрішньої цілісності особистості. Отже, творчість як складне психічне утворення виконує низку критично важливих функцій для забезпечення психологічного здоров’я особистості. Вона не лише сприяє емоційній стабілізації, самопізнанню та компенсації психічних дефіцитів, але й формує умови для повноцінного особистісного розвитку та самореалізації. Творчість як внутрішній ресурс відкриває можливості для конструктивного подолання життєвих труднощів, підтримки смисложиттєвих орієнтацій і формування психологічної цілісності. Її застосування у психотерапії, реабілітації, освіті та самодопомозі сприяє емоційному розвантаженню, інтеграції досвіду, формуванню ресурсних станів, розвитку самосвідомості і самореалізації. Розширення спектру творчих практик у психологічній допомозі відповідає запитам сучасного суспільства.

СУЧАСНІ ОСВІТНІ ПРАКТИКИ РОЗВИТКУ КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

2026-01-14T12:53:44+02:00

Стаття присвячена систематизації сучасних освітніх практик розвитку критичного мислення здобувачів освіти. У роботі здійснено всебічний теоретичний аналіз основних методів розвитку критичного мислення, що застосовуються в освітньому процесі. Зокрема, розглядаються методи паралельного мислення, проблемно-орієнтованого навчання, метапізнання та цифрової критики контенту. Автори розглядають критичне мислення як психічний процес самостійного пошуку й відкриття суттєво нового, що передбачає опосередкування та узагальнення відображення дійсності під час її аналізу й синтезу, що виникає на основі практичної діяльності й досвіду. У ході дослідження було проаналізовано дієвий потенціал методів розвитку критичного мислення з точки зору їхньої дидактичної доцільності, практичних механізмів реалізації та результативності у навчальній діяльності. Доведено, що проблемне навчання сприяє розвитку здатності до постановки запитань і пошуку аргументованих рішень, метапізнання дозволяє усвідомлювати власні мисленнєві процеси, метод паралельного мислення, який розвиває здатність генерувати безліч можливих варіантів або ідей для розв’язання проблеми, а цифрова критика контенту сприяє медіаграмотності та умінню розрізняти достовірну інформацію від фейкової та маніпулятивної. Аналіз наукових праць і емпіричних досліджень підтвердив, що застосування STEAM-підходу, симуляцій та рольових ігор, а також інтеграція новітніх технологій, зокрема штучного інтелекту, значно підвищує ефективність розвитку критичного мислення здобувачів освіти. Крім того, впровадження сучасних технологій у навчальний процес мотивує здобувачів освіти до активної участі, сприяє розвитку самостійного ухвалення рішень, змістовного аналізу, співставлення інформації, а також здатності оцінювати альтернативи та знаходити оптимальні шляхи вирішення задач. Узагальнення результатів дослідження засвідчило, що розвиток критичного мислення вимагає комплексного підходу, який поєднує інтерактивні методи, технологічну гнучкість та постійний моніторинг результативності.

АРХІТЕКТОНІКА МЕТАКОГНІТИВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я СТУДЕНТІВ

2026-01-14T12:58:27+02:00

Стаття присвячена дослідженню проблеми збереження психічного здоров’я студентів. У зв’язку з відомими теоріями та концепціями психічного здоров’я обґрунтовано доцільність використання салютогенного та метакогнітивного підходів у цьому процесі. Послуговуючись принципами означених підходів запропоновано архітектоніку метакогнітивного потенціалу психічного здоров’я студентів. Компоненти архітектоніки охарактеризовано відповідно до трьох рівнів її функціонування у вимірі збереження психічного здоров’я студентів, де інформаційний рівень (метакогнітивні знання: декларативне, процедурне та знання умов) формує основу усвідомлення; афективно-рефлексивний (метакогнітивний дослід: метакогнітвні відчуття та метакогнітивну обізнаність) забезпечує емоційно-смислову інтеграцію досвіду; регулятивно-операційний (метакогнітивна регуляція: метаконітивне планування, метаконітивний моніторинг, метаконітивний контроль) трансформує знання і досвід у цілеспрямовані дії. Обґрунтовано, що метакогнітивний потенціал психічного здоров’я студентів, як структурно-функціональна організація метакогнітивних знань, здібностей та процесів, забезпечує усвідомлення, саморефлексію, саморегуляцію та контроль над мисленнєвими процесами під час вирішення ними навчальних завдань. Наголошено, що ефективність функцій метакогнітивних механізмів (метакогнітивних потреб та мотивів) у вимірі адаптації до навчального стресу залежить від ставлення студентів до своїх можливостей (довіри до своїх пізнавальних процесів), почуття узгодженості та ресурсів опору. У зв’язку з цим уточнено поняття психічного здоров’я студентів крізь призму мета когнітивного підходу у вимірі їхньої саморегуляції та динамічної здатності зберігати внутрішню рівновагу, гнучкість і цілісність у складних кризових умовах,. Відзначено, що врахування метакогнітивного підходу буде корисним під час розробок профілактичних та інтервенційних програм, спрямованих на збереження й зміцнення психічного здоров’я молодих людей в освітньому середовищі та підкріплення їхньої резилієнтності.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ РЕФЛЕКСІЇ В ІСТОРИЧНОМУ ПОСТУПІ НАУКИ

2026-01-14T14:11:08+02:00

В статті представлено результати аналізу наукових джерел, що визначають концептуальні підходи до вивчення рефлексії. Актуальність дослідження зумовлена зростаючою потребою сучасної особистості в усвідомленні власних переживань, дій і цінностей в умовах соціальної нестабільності та воєнних викликів, що підсилює значення рефлексії як універсального механізму самопізнання, саморегуляції та цілісного осмислення життєвого досвіду. Показано еволюцію уявлень про цей феномен – від філософського осмислення як засобу самопізнання та духовного зростання до психологічного розуміння як внутрішнього механізму саморегуляції, самоаналізу й усвідомлення власних дій. Психологічний зміст рефлексії охоплює широкий спектр характеристик і проявів, пронизуючи всі сфери психічної діяльності та визначаючи багатоманітність її наукових тлумачень і підходів до вивчення. Рефлексія інтегрує цілеспрямованість і цілеутворення, здатність передбачати результати діяльності, здійснювати вибір засобів і способів дії, прогнозувати зміни умов і власних дій, планувати та програмувати діяльність у часовому вимірі, а також включає контроль, самоконтроль і корекцію, що забезпечують узгодження реальних результатів із поставленими цілями. У статті виокремлено основні сучасні напрями дослідження феномена рефлексії – кооперативний, комунікативний, особистісний, інтелектуальний, екзистенційний та культуральний – і розкрито їхні основні характеристики та функції. На основі узагальнення наукових підходів до її вивчення, рефлексію охарактеризовано як складний процес, що передбачає вихід за межі звичних способів мислення й безпосередньої реальності з метою переосмислення проблемної ситуації з нової, вищої позиції. Показано, що рефлексія спрямована на розвиток, зміни та продуктивне мислення, яке протистоїть відтворенню засвоєних дій, і передбачає здатність особистості пояснювати власну діяльність і мислення з позиції їх внутрішнього становлення та динамічного розвитку. Зроблено висновок про те, що в сучасному науковому дискурсі рефлексія постає як мета-якість і мета-процес, що забезпечують розвиток самосвідомості, критичного мислення, творчості та усвідомленого саморозвитку особистості.

КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД ДО ПСИХОКОРЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ: ПСИХОЛОГІЧНІ УМОВИ ТА ЕФЕКТИВНІ МЕТОДИ

2026-01-14T14:14:36+02:00

У статті представлено результати дослідження, присвяченого комплексному підходу до психокорекційної роботи з дітьми з особливими освітніми потребами (ООП), що базується на інтеграції різних психологічних методів, форм взаємодії та умов ефективної підтримки. Особливу увагу приділено аналізу ефективності таких методів, як спостереження, опитування, методика Глена Домана, система альтернативної комунікації PECS та логічні блоки Золтана Дьєнеша. Результати емпіричної частини підтвердили ефективність використання комбінованого підходу у психокорекційній роботі. Так, застосування методики Глена Домана сприяло збагаченню словникового запасу та розвитку уваги й пам’яті. Методика PECS показала значне покращення у сфері комунікації, соціально-побутових навичок і зниження проявів проблемної поведінки, особливо серед дітей з розладами аутистичного спектра та тяжкими порушеннями мовлення. Використання логічних блоків З.Дьєнеша сприяло розвитку логічного мислення, уміння аналізувати, порівнювати, узагальнювати та розв’язувати прості задачі. Отримані дані показали, що системне застосування різних психокорекційних методик у поєднанні з індивідуалізованим підходом формує сприятливі умови для розвитку дитини з ООП. У статті також запропоновано рекомендацій для психологів, які здійснюють психокорекційну роботу з дітьми з ООП. Серед них: необхідність чіткої діагностики, тісна міждисциплінарна взаємодія з фахівцями, налагодження ефективного контакту з родиною, створення емоційно безпечного середовища, адаптація методик до індивідуальних потреб дитини, підтримання мотивації через позитивне підкріплення. Окремо наголошено на важливості особистісних якостей психолога – емпатійності, гнучкості, спостережливості, стресостійкості, що забезпечують результативність взаємодії.

ПРОМТ-ДІАЛОГ У КОГНІТИВНІЙ СИСТЕМІ «СУБ’ЄКТ ПІЗНАННЯ – ШІ»: СТРУКТУРА, ФОРМА, МОДЕЛЬ

2026-01-14T14:18:28+02:00

Стаття представляє комплексний аналіз феномену промпт-діалогу в межах когнітивної системи «Суб’єкт Знання – Штучний Інтелект». Стверджується, що взаємодія між людиною та сучасними інтелектуальними системами (наприклад, ChatGPT, DeepSeek, Gemini) породжує фундаментально нові ментальні практики, які є екстерналізацією внутрішнього мовлення та якісною трансформацією самого мислення. Дослідження позиціонує ШІ не просто як інструментальне знаряддя, а як активного когнітивного партнера та унікальне психологічне дзеркало, що відображає, структурує та спільно розвиває людський розумовий процес. Дослідження ґрунтується на культурно-історичній психології Л. Виготського, зокрема на його концепціях «психологічних знарядь» та динаміки «Інтер-Інтра» у формуванні вищих психічних функцій. Генезис промпт-діалогу простежується від його попередників – внутрішнього діалогу та письмової саморефлексії – до його поточної форми як когнітивної взаємодії зі ШІ. Методологічно феномен описується за допомогою категоріальної тріади «структура – форма – патерни», яка дозволяє систематично охарактеризувати цей новий тип мислення. Ця структура ефективно фіксує динаміку формування гібридного інтелекту. Стаття пропонує емпіричну ілюстрацію через детальний промпт-діалог між суб’єктом і ШІ-сервісом, спрямований на набуття когнітивної навички здійснення платежів через термінал. Цей приклад оплати через термінал демонструє, як цикл внутрішнє мовлення → промпт (екстерналізація) → обробка ШІ → промптбек (інтеріоризація) сприяє розвитку здібностей до саморефлексії, алгоритмічного мислення та метакогнітивного контролю. Робиться висновок, що промпт-діалог сприяє виникненню гібридної форми мислення, відкриваючи нові горизонти для інтелектуального партнерства зі ШІ. Це партнерство має глибоке антропологічне значення, трансформуючи освітні парадигми та професійні практики шляхом утвердження промпт-діалогу як нової епістемологічної основи для пізнання XXI століття, підвищуючи як когнітивну гнучкість, так і професійну компетентність.

ОСОБЛИВОСТІ РЕЗИЛЬЄНТНОСТІ У СТУДЕНТІВ, ЯКІ ОПАНОВУЮТЬ ДОМЕДИЧНУ ПІДГОТОВКУ

2026-01-14T14:29:52+02:00

Дане дослідження спрямоване на визначення особливостей резильєнтності серед студентів, які опановують дисципліну «Домедична підготовка». Основною метою є з’ясування рівня психологічної резильєнтності (психічної стійкості) здобувачів вищої освіти в процесі навчання, яке передбачає дію в умовах підвищеного стресу. Для досягнення мети дослідження було використано «Шкалу резильєнтності Коннора-Девідсона-25 (CD-RISC)», яка дозволяє оцінити здатність людини адаптуватися до складних обставин, відновлювати внутрішню рівновагу після стресу та зберігати ефективність діяльності в кризових умовах. Опитування проводилось серед студентів віком від 18 до 20 років, які навчаються за спеціальностями, які пов’язані з безпекою та рятувальними роботами. Загалом у дослідженні взяли участь 30 осіб. Результати дослідження показали, що переважна більшість досліджуваних, а саме 57% мають середній рівень резильєнтності, що свідчить про здатність до подолання труднощів та адаптації у стресових ситуаціях. Високий рівень зафіксовано у 23% опитаних, що вказує на сформовані навички самоконтролю та позитивного мислення. Низький рівень спостерігається у 20% студентів, які ще не мають достатніх навичок саморегуляції та здатності працювати в екстремальних та стресових умовах. Цікаві результати ми отримали, коли аналізували отримані показники рівня резильєнтності серед дівчат та хлопців. Так дівчата мають вищі показники середнього рівня резильєнтності (64%), коли ж хлопці – 50%. Але значні відмінності помітні за показниками високого рівня (14% дівчат та 31% хлопців). Але за статистично значущому рівні відмінності між цими двома групами виявлено не було. Отримані результати підтверджують, що розвиток резильєнтності є важливою складовою професійної підготовки студентів вищих навчальних закладів зі специфічними умовами навчання, оскільки забезпечує емоційну стабільність, швидкість мислення та готовність до ефективних дій у стресових і кризових умовах. Це особливо актуально на сьогоднішні день, коли надзвичайні ситуації можуть виникнути будь-якої миті. Саме емоційна готовність майбутніх фахівців визначатиме, наскільки ефективно вони зможуть надавати домедичну допомогу постраждалим у разі надзвичайної ситуації.

РОЛЬ МІЖОСОБИСТІСНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ТА ПСИХОЛОГІЧНИХ ТРЕНІНГІВ У РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ СТУДЕНТІВ

2026-01-14T14:33:15+02:00

У статті розкрито значення міжособистісної взаємодії як одного з ключових чинників формування комунікативної компетентності студентів закладів вищої освіти. Підкреслено, що ефективна комунікація під час навчання ґрунтується не лише на вмінні передавати інформацію, а й на здатності встановлювати конструктивні стосунки, розуміти позицію іншого, враховувати соціально-психологічний контекст спілкування. У статті проаналізовано сучасні підходи до визначення структури комунікативної компетентності, яка включає знання, навички, вміння та особистісні якості, необхідні для продуктивної міжособистісної взаємодії. Особливу увагу приділено умовам, які сприяють ефективному розвитку комунікативної компетентності в студентському середовищі, таким як позитивний мікроклімат та педагогічна підтримка. Проведене дослідження показало, що хоча більшість студентів демонструють компетентну позицію у спілкуванні, значна частина респондентів демонструє схильність до залежної або агресивної позиції у взаємодії. На основі цих результатів у статті наголошується на необхідності проведення цілеспрямованих психологічних тренінгів для подолання цих тенденцій з акцентом на асертивності, емоційному інтелекті та вирішенні конфліктів. Автори стверджують, що таке навчання, зокрема, за допомогою рольових ігор та вправ на асертивність, є ключовою умовою ефективного розвитку комунікативної компетентності. Розкрито роль міжособистісної взаємодії у процесах самопізнання, самопрезентації, розвитку емпатії та формування рефлексивного мислення у студентів. Надано теоретичне обґрунтування необхідності цілеспрямованого створення психолого-педагогічних умов для формування комунікативної компетентності як важливої складової професійної підготовки студентів. Зроблено висновок, що комунікативна компетентність значною мірою визначає ефективність професійної та соціальної реалізації особистості в умовах сучасного інформаційно насиченого суспільства.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ПОСТТРАВМАТИЧНОГО ЗРОСТАННЯ У ДОБРОВОЛЬЦІВ-ВЕТЕРАНІВ

2026-01-14T14:43:22+02:00

В статті представлено результати теоретико-емпіричного дослідження особливостей психологічних чинників посттравматичного зростання у добровольців-ветеранів. Висвітлено психологічний зміст концепту «посттравматичного зростання». Показано, що посттравматичне зростання проявляється у зростанні цінності життя, наповненні сенсом відносин, зростанні почуття особистої сили, збагаченні духовного життя, зміні пріоритетів. Висвітлено, що з посттравматичним зростанням пов’язані такі змінні: когнітивна оцінка загрози, шкоди і контрольованості ситуації; фокусування на проблемі, прийняття, оптимізм, позитивна реінтерпретація, релігійність, когнітивне опрацювання травматичних спогадів. Наведено результати емпіричного дослідження, в якому взяли участь 324 добровольців-ветеранів чоловічої статі (164 особи молодого віку і 160 осіб середнього віку), які брали безпосередню участь в бойових діях. Застосовано такі методи емпіричного дослідження: опитувальник посттравматичного зростання, дослідницька анкета «Діагностика ставлення до життя», тест життєстійкості, методика «Діагностика психологічної пружності особистості», опитувальник релігійного копінгу (Brief-RCOPE), шкала диспозиційної надії, симптоматичний опитувальник. За регресійним аналізом виявлено, що у добровольців-ветеранів психологічними чинниками посттравматичного зростання постають сенс і мета, надія, психічне і фізичне здоров’я, задоволеність життям, життєстійкість, психологічна пружність, позитивний релігійний копінг, близькі соціальні стосунки. Показано, що психологічна пружність відіграє значиму роль у формуванні посттравматичного зростання. Запропоновано розглядати психологічну пружність як багатовимірне і різнорівневе явище, що включає когнітивний, афективний та конативний компоненти та являє собою нелінійний і нерівномірний динамічний процес відновлення після важких життєвих обставин та який виявляється у здатності зберігати в критичних ситуаціях стабільний рівень психологічного і фізичного функціонування, виходити з таких ситуацій без стійких порушень, успішно адаптуватися до несприятливих змін. Висвітлено, що психологічна пружність виявляється через такі змістовно-структурні компоненти: залученість, потреба у пізнанні, контроль, здатність ставити реалістичні цілі і здійснювати діяльність, спрямовану на їх досягнення, прийняття ризику, винахідливість, гнучкість, оптимізм, когнітивна складність, альтруїзм.

РОЛЬ САМОЦІННОСТІ У ЗБЕРЕЖЕННІ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я В ПЕРІОД РАННЬОЇ ДОРОСЛОСТІ

2026-01-14T14:46:23+02:00

У статті розглянуто основні підходи до трактування поняття «самоцінність». Вивчення феномену самоцінності є актуальною проблемою в сучасних складних умовах, бо саме сформоване відчуття самоцінності є підґрунтям психологічної стійкості і емоційної стабільності особистості в складних чи навіть екстремальних життєвих ситуаціях. Недостатнє відчуття самоцінності підриває впевненість особистості у своїй здатності подолати життєві перепони. Метою статті є визначення ролі самоцінності у збереженні ментального здоров’я в період ранньої дорослості. В статті представлений аналіз останніх досліджень і публікацій, що дало змогу дійти висновку, що незважаючи на досить значну кількість праць, присвячених вивченню самоцінності, наразі у тлумаченні її феномену різними авторами спостерігаються значні розбіжності у його розумінні. Під час написання статті були використані такі методи дослідження, як: аналіз наукової літератури, метод синтезу, метод узагальнення, метод систематизації наукових даних, метод дедукції та індукції. Було з’ясовано сутність та психологічний зміст поняття «самоцінність», окреслене її значення для збереження ментального здоров’я особистості у період ранньої дорослості. Виявлені дискусійні питання, які виокремлені у моделях вивчення феномену самоцінності. Наголошується, що люди з низькою самооцінкою часто стикаються з почуттям невпевненості в собі: виникнення депресії та підвищеної тривожності; суїцидальні думки; механізми подолання; самотність. З’ясовані основні характеристики самоцінності: самоцінність не залежить від зовнішніх обставин; вона залишається стабільною, навіть коли у житті трапляються поразки; самоцінність формує основу для здорової самооцінки людини. Зроблений особливий наголос на тому, що сім’я та дитинство, суспільство, набутий досвід та досягнення чинять вплив на формування основних складових самоцінності. Акцентовано увагу на тому, що розуміння структури зв’язку між низькою самоцінністю і проблемами ментального здоров’я в період ранньої дорослості має вирішальне значення для визначення саме того моменту, коли людині може знадобитися психологічна допомога, адже покращення ментального здоров’я напряму залежить від підвищення рівня самооцінки.

САМОРОЗВИТОК ЯК ЧИННИК ПСИХОЛОГІЧНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ОСОБИСТІСНОГО ЗРОСТАННЯ В СИТУАЦІЯХ ЖИТТЄВИХ КРИЗ

2026-01-14T14:49:17+02:00

Під час криз люди часто опиняються на межі своїх емоційних, психологічних та фізичних можливостей, саме в ці моменти випробувань вони відкривають у собі джерела сили, стійкості та винахідливості. Зіткнення з життєвими викликами може зумовити поглиблення самосвідомості, покращення емоційного інтелекту та переоцінки життєвих пріоритетів, виявляючи та використовуючи ці можливості, люди можуть каталізувати трансформаційний особистісний розвиток у часи кризи. За результатами емпіричного дослідження диспозиційної характеристики саморозвитку, резильєнтності та самоспівчуття серед студентів-психологів в умовах хронічної екстремальності. Виявлено, що більшість студентів демонструють високий рівень потреби у саморозвитку, зокрема в самовдосконаленні та усвідомленому самотворенні. Однак, лише третина опитаних має високий рівень умов для саморозвитку (сила Я, автономність, позитивне самосприйняття). Студенти характеризуються переважно середнім (помірним) рівнем резильєнтності. Хоча вони високо оцінюють свою здатність досягати цілей, ефективно вирішувати проблеми та відчувають себе сильною особистістю, відзначається низька вираженість навичок зосередження в труднощах та звернення до вищих сил. Отримані результати значною мірою пояснюються умовами воєнного часу. Стосовно самоспівчуття як ресурсу резильєнтності та саморозвитку, більшість студентів мають середній рівень, виявляючи потенціал для самопідтримки, але схильність до самокритики та ізоляції. Найменш розвиненими компонентами є «доброта до себе» та «майндфулнес» (уважність). На основі аналізу прогнозується сильна позитивна кореляція між самоспівчуттям та резильєнтністю, тобто існує необхідність цілеспрямованого формування навичок самоспівчуття для підвищення психологічної стійкості та особистісного зростання студентів.

ПРОФЕСІЙНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ ТА САМОРЕГУЛЯЦІЯ ЯК СКЛАДОВІ ПРОФЕСІОГЕНЕЗУ ФАХІВЦЯ

2026-01-14T14:52:39+02:00

Реформування змісту освіти вимагає нового підходу щодо якості підготовки фахівців та процесу їх професійного розвитку, а відтак і розуміння проблеми професійного самовизначення та саморегуляції професіогенезу особистості має залишатись в центрі уваги дослідників. Лише в результаті професійної підготовки, практичної діяльності та власного досвіду відбувається становлення професіоналізму фахівця. Процес професійного становлення є складним в психологічному аспекті, адже це не просто активність особистості, це сукупність особистісних здібностей, мотивів, яка має бути функціонально і цілісно структурована, в результаті чого формується професійна компетентність фахівця. Психологічні особливості професійного становлення охоплюють різноманітні аспекти, зокрема: самосвідомість, мотивацію, цінності, які можуть варіюватися в залежності від індивідуальних характеристик особистості фахівця. Основним складовим механізмом при цьому виступає саморегуляція. Саморегуляція професійного становлення. Професійне самовизначення фахівця – це процес, у якому особистість усвідомлює свої професійні інтереси, здібності, цінності та цілі, що допомагає їй обрати відповідну професію. Це важливий етап у професійному розвитку, оскільки він впливає не лише на свідомий вибір освіти, а й подальше професійне становлення. Саморегуляція професійного становлення особистості фахівця, в нашому розумінні – це процес, який дозволяє керувати та коригувати свої дії, мотивацію в контексті професійного розвитку. Це важливий аспект, оскільки він впливає на успішність професійного зростання та власного професіогенезу. Від наявності та розвитку певних особистісних та професійних якостей залежить її становлення як фахівця, який володіє навичками саморегуляції, обираючи адекватні шляхи професійної самореалізації. Формування саме такої особистості є концептуальним завданням сучасної освіти. Розкриття особливостей професійного самовизначення та саморегуляції в процесі професійного становлення фахівця, а також з’ясування значення професійної саморегуляції у процесі професіогенезу фахівця, розгляд основних етапів його професійного становлення стало метою даної статті.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОДРУЖНІХ ВЗАЄМИН

2026-01-14T14:56:03+02:00

У статті розглянуто психологічні особливості взаємин подружжя як важливого чинника стабільності сімейного життя. Висвітлено сутність та психологічні особливості подружніх взаємин у контексті сучасних трансформацій сімейних цінностей. Розкрито поняття сімейних взаємин як системи емоційних, моральних і поведінкових зв’язків, що забезпечують стабільність і гармонію спільного життя. Проаналізовано наукові підходи вітчизняних і зарубіжних психологів до вивчення міжособистісної взаємодії у шлюбі. Зазначено, що недостатня психологічна підготовленість молоді до сімейного життя є чинником дестабілізації шлюбних відносин. У статті представлено результати емпіричного дослідження особливостей міжособистісних взаємин подружжя на різних етапах сімейного життя, виявлено закономірності їх розвитку. У ході експериментального дослідження виявлено, що на початкових етапах шлюбу подружжя характеризується високим рівнем емоційної привабливості та авторитетності, але нижчим рівнем розуміння. Зі збільшенням тривалості спільного життя показники емоційної привабливості поступово знижуються, натомість зростає рівень взаєморозуміння, що свідчить про перехід від романтичного до більш зрілого, усвідомленого типу подружніх взаємин, заснованих на довірі, прийнятті та партнерській підтримці. З’ясовано, що задоволеність шлюбом має хвилеподібний характер: найвищі показники фіксуються на початковому етапі подружнього життя, знижуються в період адаптації та частково стабілізуються у зрілих сім’ях, що відображає закономірності еволюції подружніх взаємин від емоційно-романтичних до зрілих, усвідомлених стосунків. Встановлено, що ефективність сімейної комунікації змінюється з досвідом спільного життя: молоді пари перебувають у процесі формування моделей спілкування, сім’ї середнього стажу демонструють зростання взаєморозуміння та емоційної близькості, а зрілі пари підтримують стабільну, проте менш емоційно насичену комунікацію. Констатовано, що подружнє спілкування є динамічним утворенням, яке еволюціонує разом із розвитком сімейних стосунків.

ЕМПІРИЧНЕ ВИВЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО СТАНУ ОСІБ, ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ВІЙНИ, ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ОНЛАЙН-КОНСУЛЬТУВАННЯ

2026-01-14T14:59:23+02:00

У статті представлено результати емпіричного дослідження психологічного стану осіб, які потребують підтримки внаслідок воєнних подій, з метою наукового обґрунтування доцільності та ефективності застосування технологій онлайн-консультування. Актуальність теми зумовлена зростанням потреби у психологічній допомозі серед осіб, які зазнали травматичного впливу війни, та обмеженими можливостями отримання традиційної очної терапії. Метою дослідження є виявлення особливостей психологічного стану респондентів і обґрунтування застосування дистанційних форм підтримки для подолання наслідків стресу і травматизації. У дослідженні, проведеному на базі Центру допомоги херсонцям «Вільні разом» (м. Чернівці), взяли участь 30 осіб віком від 18 до 65 років, переважно внутрішньо переміщені особи. Для оцінки психологічного стану респондентів використано три методики: «Шкалу психологічного стресу PSM-25», «Опитувальник травматичного стресу» та «Опитувальник якості життя ВООЗ». Результати показали високі рівні стресу та травматизації, а також зниження показників психологічного благополуччя, що підтверджує критичну потребу у професійній підтримці. Проведений аналіз сучасних зарубіжних та вітчизняних досліджень свідчить, що онлайн-консультування є не менш ефективним, ніж традиційна терапія, за умови належної підготовки фахівців і дотримання етичних стандартів. Перевагами дистанційної форми є доступність, безпечність, конфіденційність та зниження психологічних бар’єрів для звернення по допомогу.Результати дослідження підтверджують доцільність впровадження онлайн-консультування як гнучкої, адаптивної та ефективної форми психологічної допомоги в умовах війни. Наукова новизна полягає у виявленні емпіричних показників психологічного стану осіб з воєнною травмою та обґрунтуванні необхідності розробки спеціалізованої програми онлайн-консультування як гнучкої та адаптивної форми психологічної підтримки.

РЕЗИЛЬЄНТНІСТЬ ЯК ЧИННИК ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГОТОВНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ДО ВИКОНАННЯ БОЙОВИХ ЗАВДАНЬ

2026-01-14T15:02:52+02:00

Стаття присвячена системному аналізу резильєнтності як ключового психологічного ресурсу професійної діяльності військовослужбовців в умовах бойових дій, невизначеності та високого рівня загроз. На теоретико-методологічному рівні обґрунтовано відхід від вузькоінстинктивного тлумачення психічної стійкості на користь динамічної, багатовимірної моделі, що поєднує мотиваційні, когнітивні, емоційно-вольові та соціально-ресурсні компоненти психологічної готовності. Простежено історію становлення концепту від ранніх згадок у природничих науках до його інтеграції у психологічні дослідження другої половини 20 ст.; висвітлено внесок лонгітюдних студій Е. Вернер і Р. Сміт у виокремлення індивідуальних, сімейних та середовищних детермінант резильєнтності. Узагальнено сучасні дефініції феномена (APA; підходи Дж. Бонанно, Дж. Вагнілд і Х. Юнг, К. Черрі) та акцентовано на термінологічних розбіжностях у вітчизняному дискурсі (резильєнтність як процес і резильєнтність як властивість), що мають наслідки для вимірювання та інтервенцій. Окремо розглянуто організаційно-прикладний вимір: інституціалізацію підходів позитивної психології у програмі Comprehensive Soldier Fitness (CSF), яка охоплює п’ять доменів благополуччя (емоційний, соціальний, сімейний, духовний, фізичний) і поєднує скринінг із тренінговими модулями для військових і членів їхніх родин. Показано, що резильєнтність виконує захисну функцію щодо посттравматичного стресового розладу, тривоги та депресії, підсилює здатність до саморегуляції, прийняття зважених рішень і підтримання боєздатності під тиском стресорів. Водночас у статті враховано критичну оптику соціологічних підходів (ризик нормалізації «високого стресу» та пресингу відповідати образу «ідеального бійця»), що зумовлює потребу етичного та контекстуально чутливого впровадження програм розвитку стійкості. На підставі синтезу теоретичних джерел обґрунтовано системний підхід до формування резильєнтності: поєднання індивідуально орієнтованих інтервенцій (тренінги саморегуляції, розвиток самоефективності, навички подолання), зміцнення соціальної підтримки (підрозділ, сім’я, громада) та оптимізації організаційного клімату (лідерство, психологічне забезпечення, стандартизовані інструменти оцінювання). Практична значущість полягає у визначенні пріоритетів психологічної підготовки та реабілітації військовослужбовців, а також у пропозиції критеріїв оцінювання ефективності програм на різних етапах служби. Зроблено висновок про необхідність інтеграції резильєнтності як стратегічного ресурсу у доктрини підготовки, супроводу та післястресової підтримки особового складу, що сприятиме збереженню психічного здоров’я, підвищенню професійної ефективності та стійкому функціонуванню у бойових і кризових умовах.

АРТ-ТЕРАПЕВТИЧНИЙ ВПЛИВ СУЧАСНОГО ТЕАТРУ

2026-01-14T15:05:37+02:00

У статті досліджено феномен арт-терапевтичного впливу сучасного театру як багатовимірного явища, що поєднує мистецькі, психологічні та соціальні аспекти. Театр розглядається як унікальний простір, у якому взаємодіють елементи слова, руху, музики, емоції та символічних образів, створюючи потужний засіб для емоційного самовираження, пізнання та внутрішньої трансформації особистості. Підкреслюється, що сучасний театр має значний потенціал у сфері психологічної допомоги, особливо в умовах підвищеного рівня стресу, соціальної напруги, воєнних подій та емоційного виснаження суспільства. У статті проаналізовано психологічні механізми, що забезпечують терапевтичний ефект театральної діяльності, зокрема катарсис, ідентифікацію, проєкцію, сублімацію та символізацію. Показано, що участь у театральній діяльності – як у ролі актора, так і глядача – сприяє глибшому усвідомленню власних емоцій, формує здатність до емоційної саморегуляції, підвищує рівень емпатії та сприяє гармонізації міжособистісних стосунків. Театральна практика допомагає особистості безпечно опрацьовувати травматичний досвід, трансформувати внутрішні конфлікти та активізувати ресурси самопідтримки. Особливу увагу приділено використанню театральних методів у психологічній, освітній та соціальній практиці. Арт-терапевтичні програми на основі театру, зокрема драматерапія, довели свою ефективність у подоланні стресу, профілактиці професійного вигорання та розвитку особистісної цілісності. Театр постає не лише як вид мистецтва, а як форма колективної творчості, що об’єднує, відновлює та надихає. Зроблено висновок, що сучасний театр має потужний арт-терапевтичний потенціал, який сприяє відновленню внутрішньої рівноваги, розвитку креативності, самосвідомості та психологічної стійкості. Його інтеграція в систему психотерапевтичних, педагогічних і соціальних практик відкриває нові можливості для зміцнення ментального здоров’я, підтримки особистісного зростання й формування культури емоційного інтелекту в сучасному суспільстві.

ГОТОВНІСТЬ ДО КОНСТРУКТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В КОНФЛІКТІ МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

2026-01-14T15:08:28+02:00

В статті представлено аналіз понять «психологічна культура», «конфліктологічна культура», «компетентність», «психологічна компетентність», «комунікативна компетентність», «конфліктологічна компетентність» «готовність до конструктивної взаємодії в конфлікті». Проаналізовано взаємозв’язок психологічної і конфліктологічної культури з поняттями комунікативної і конфліктологічної компетентності здобувачів вищої освіти – майбутніх вчителів. Представлено, що готовність до конструктивної взаємодії в конфлікті майбутніх педагогів залежить від рівня сформованості компонентів конфліктологічної компетентності особистості. Визначено, що формування комунікативної і конфліктологічної компетентності в умовах дистанційного навчання залежить від впровадження в освітній процес інноваційних педагогічних технологій, зокрема, – інформаційно-комунікативних. Розвиток компонентів конфліктологічної компетентності впливає на формування у майбутніх педагогів готовності до конструктивної взаємодії в конфлікті. Згідно аналізу результатів дослідження комунікативних і організаційних здібностей здобувачів вищої освіти – майбутніх педагогів, визначено, що у більшості – середній і високий рівень розвитку цих здібностей. Відповідно, молоді люди ініціативні у спілкуванні і діяльності, мають активну соціальну позицію, прагнуть до розширення комунікативного простору, здатні до прийняття самостійних рішень в складних ситуаціях. Результати дослідження вольової саморегуляції констатують, що у майбутніх вчителів середні (56,6%) і високі (43,3%) показники вольової саморегуляції. Це свідчить про емоційну зрілість здобувачів освіти, наявність стійкої системи цінностей, самостійність у прийнятті рішень, розвинене почуггя обов’язку. Згідно результатів дослідження рівня конфліктності особистості, визначено, що у більшості магістрантів середній (63,3%) і вищий за середній (20%) рівень оцінки власної конфліктності. Це свідчить про усвідомлене відношення майбутніх педагогів до власних психологічних особливостей, розуміння конфліктної взаємодії як однієї з форм соціальної взаємодії суспільства. Розвинені комунікативні і організаційні здібності, високі показники вольової саморегуляції, усвідомлене відношення до самооцінки власної конфліктності надають підстави для прогнозування людиною конфліктної взаємодії, готовності і можливості побудувати і здійснити конструктивну взаємодію в конфлікті.

ГЕНДЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕМОЦІЙНОЇ ЗРІЛОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПСИХОЛОГІЧНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ У РАННЬОМУ ДОРОСЛОМУ ВІЦІ

2026-01-14T15:11:11+02:00

У статті проведено комплексний та всебічний аналіз гендерних особливостей емоційної зрілості у ранньому дорослому віці, а також визначено їхній суттєвий вплив на психологічне благополуччя індивідів. В роботі досліджено ключові компоненти емоційної зрілості – такі як емоційна самосвідомість, емпатія, здатність до самоконтролю і саморегуляції – і виявлено значні відмінності між чоловіками та жінками у цих аспектах. Результати дослідження демонструють, що жінки мають підвищений рівень емоційної чутливості, який забезпечує їм більш глибоке й точне розпізнавання, усвідомлення та вербалізацію власних емоцій і почуттів оточуючих. Це сприяє кращій соціальній адаптації, активній міжособистісній комунікації і формуванню глибоких взаємин, що відіграє важливу роль у підтримці їх психологічного балансу. Чоловіки, навпаки, володіють характерною емоційною врівноваженістю, стійкістю і стриманістю, що допомагають їм ефективно функціонувати в умовах стресу та емоційних навантажень. Проте зниження вербалізації власних почуттів та емоційних переживань створює перешкоди для отримання необхідної емоційної підтримки, що може негативно позначитись на їхньому психологічному здоров’ї та спричинити внутрішні конфлікти. Автор статті також розглядає широкий спектр біологічних чинників, які впливають на формування гендерних відмінностей у емоційній сфері – гормональна регуляція, організація мозку, що забезпечує нейрофізіологічні основи емоційного реагування. Значну увагу приділено соціокультурним впливам, серед яких центральну роль відіграють соціальні норми, стереотипи, традиції, а також виховання і соціалізація особистості через сімейні, освітні та культурні інституції. Вони формують специфічні патерни емоційної поведінки, закріплюють рольові моделі та очікування, що визначають різні підходи чоловіків і жінок до управління емоціями. Дослідження підкреслює важливість розгляду диференційованих стратегій стресового реагування: жінки частіше вдаються до емоційної інтроспекції і внутрішньої рефлексії, що підвищує вразливість до тривожних та депресивних станів. Чоловіки здебільшого реалізують зовнішньо орієнтовані реакції – агресію, подразливість, уникнення або заперечення емоційних переживань, що може призводити до накопичення психоемоційного напруження і хронічного стресу. Загалом, отримані результати свідчать про необхідність впровадження гендерно-чутливих підходів у психологічній практиці, спрямованих на розвиток емоційної зрілості, оптимізацію емоційного регулювання та формування адаптивних механізмів подолання стресу у ранньому дорослому віці. Це має важливе значення для підтримки психологічного благополуччя та підвищення якості життя як чоловіків, так і жінок у сучасному суспільстві.

ВОЛЬОВА САМОРЕГУЛЯЦІЯ ЯК БУФЕР СОЦІАЛЬНОГО ТИСКУ НА ПОКУПКИ ТОВАРІВ РОЗКОШІ В МОЛОДІ

2026-01-14T16:38:07+02:00

У статті представлено розгорнутий теоретичний аналіз феномену вольової саморегуляції як буфера соціального тиску на покупки товарів розкоші серед молоді. Дослідження розкриває, яким чином вольові процеси, самоконтроль та внутрішня мотивація можуть знижувати вплив соціально-нормативних і медійних факторів, що стимулюють демонстративне або імпульсивне споживання. Теоретичний огляд охоплює класичні та сучасні підходи до розуміння саморегуляції (А. Бандура, Р. Баумейстер, К. Карвер, М. Шаєр), концепції соціального порівняння (Л. Фестінгер) та нормативного впливу (Р. Чалдіні), а також міждисциплінарні дослідження у сфері психології споживання, економічної психології й соціальної мотивації. У центрі уваги – взаємозв’язок внутрішніх регуляторів поведінки (вольовий контроль, самоспостереження, планування, цілепокладання) з зовнішніми соціальними подразниками (тиск групових норм, ідеали успіху, культурні символи престижу). На основі синтезу емпіричних і теоретичних джерел обґрунтовано, що вольова саморегуляція виконує подвійне завдання: з одного боку, забезпечує стійкість особистості до впливу реклами та соціальних мереж, з іншого – формує усвідомлене ставлення до власних фінансових можливостей і меж споживання. Показано, що молоді люди з високим рівнем самоконтролю демонструють вищу здатність до затримки задоволення, більш ефективно керують емоційними імпульсами та рідше приймають рішення під впливом статусних мотивів. Такі особистості схильні орієнтуватися на внутрішні цінності, а не на зовнішнє схвалення, що робить їх менш уразливими до модних тенденцій і медійних маніпуляцій. Водночас низький рівень саморегуляції поєднується з більшою схильністю до фінансового ризику, боргових практик та емоційно забарвлених покупок, спрямованих на короткочасне підвищення самооцінки. Окрему увагу приділено аналізу когнітивних, мотиваційних та емоційних компонентів вольової регуляції. До когнітивних належать усвідомлення цілей, прогнозування наслідків і моніторинг власних дій; до мотиваційних – внутрішня автономія, прагнення самовизначення та відповідальності; до емоційних – здатність керувати фрустрацією, заздрістю та соціальною тривогою, що виникають під час порівняння себе з іншими. Системна взаємодія цих компонентів створює психологічний ресурс, який запобігає імпульсивному споживанню й сприяє розвитку фінансової культури молоді. Узагальнюючи сучасні наукові підходи, автори пропонують розглядати вольову саморегуляцію як ключовий чинник психологічної автономії особистості у споживчому суспільстві. Вона забезпечує баланс між особистими потребами та соціальними очікуваннями, сприяє усвідомленому сприйняттю матеріальних благ і зменшує ризик залежності від зовнішніх символів статусу. У висновковій частині підкреслено, що розвиток вольової саморегуляції має важливе значення для формування критичного мислення, фінансової грамотності та психологічної стійкості молоді. Перспективи подальших досліджень пов’язані з емпіричним вивченням взаємозв’язку між рівнем саморегуляції, соціальною порівняльною орієнтацією, матеріалістичними цінностями та споживчими стратегіями, що дозволить поглибити розуміння механізмів соціально зумовленої поведінки у сфері споживання.

УПРАВЛІННЯ СКЛАДНІСТЮ ЗАВДАНЬ: РАЦІОНАЛЬНЕ ТА ІНТУЇТИВНЕ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ

2026-01-14T16:47:01+02:00

У статті досліджується взаємозв’язок між складністю робочих завдань і стилями прийняття рішень – раціональним та інтуїтивним – у професійному середовищі. Автори на основі сучасних когнітивних теорій, зокрема дуального процесу прийняття рішень, аналізують, як рівень складності роботи впливає на вибір когнітивної стратегії – обґрунтованого аналітичного підходу чи швидких інтуїтивних рішень. Встановлено, що зі зростанням складності завдань зростає ймовірність використання обох стилів одночасно, оскільки працівникам доводиться діяти в умовах високої невизначеності, обмеженого часу та інформаційного перевантаження. Розглянуто особливості застосування інтуїції в складних умовах: фахівці з високим рівнем досвіду частіше покладаються на інтуїтивні рішення, що ґрунтуються на патернах та попередньому досвіді. Водночас менш досвідчені працівники, хоча й схильні до інтуїтивного підходу, демонструють вищу гнучкість у виборі між інтуїцією та аналітикою. Значну увагу приділено впливу таких чинників, як тиск часу, емоційний стан, складність середовища та завдань, а також особистий стиль мислення працівника. У дослідженні подано огляд ключових психометричних інструментів, зокрема REI, GDMS, CoSI, PMPI, PID, TIntS та нової інтегративної моделі RIDMS (Rational and Intuitive Decision-Making Styles), яка виділяє 3 типи раціонального та 9 типів інтуїтивного мислення. Це дозволяє більш глибоко зрозуміти динаміку прийняття рішень та адаптацію до складних умов роботи. Ефективне прийняття рішень у сучасному робочому середовищі вимагає не протиставлення, а гармонійного поєднання раціонального й інтуїтивного підходів. Така адаптивна здатність є критично важливою для професійної успішності, особливо в умовах постійних змін, зростаючих вимог до компетентності та швидкості реагування. Результати дослідження мають прикладне значення для управління персоналом, проєктування професійних ролей, формування програм професійного розвитку, а також розробки тренінгів з прийняття рішень.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СТАНДАРТИЗАЦІЇ ПСИХОДІАГНОСТИЧНИХ МЕТОДИК: СТАТИСТИЧНИЙ І ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

2026-01-15T08:03:58+02:00

У сучасній українській психологічній практиці спостерігається суттєвий дефіцит валідних і стандартизованих психодіагностичних методик, адаптованих до українського соціокультурного контексту. Після затвердження переліку валідних методів психологічної діагностики (Наказ МОЗ України № 2118 від 13.12.2023 р.) актуалізувалася необхідність у створенні науково обґрунтованих підходів до адаптації, стандартизації та нормування зарубіжних психодіагностичних інструментів, які використовуються в практиці українських психологів. У статті висвітлено методологічні та статистичні засади процесу стандартизації психодіагностичних методик. Визначено ключові етапи адаптації, серед яких: лінгвістичний (із застосуванням прямого та зворотного перекладу для забезпечення смислової еквівалентності), культурний (з урахуванням особливостей соціального й ціннісного контексту українського суспільства), пілотажне тестування, психометрична перевірка та нормування результатів. Особливу увагу приділено статистичним процедурам оцінювання надійності (коефіцієнти α Кронбаха, ω Макдональда, ретестова, паралельна надійність, надійність частин тесту) і валідності (конструктна, конвергентна, дивергентна). Розкрито роль факторного та кореляційного аналізу у підтвердженні структурної узгодженості шкал та збереженні концептуальної цілісності методики після адаптації. Визначено особливості нормування результатів психодіагностичних методик на основі емпіричних статистичних показників – середнього значення, стандартного відхилення та процентильних меж. Такий підхід дозволяє формувати нормативи, що адекватно відображають реальний розподіл показників у сучасній українській популяції, забезпечуючи коректність інтерпретації результатів тестування. Підкреслено, що норми, визначені для іншомовних вибірок, не можуть бути автоматично перенесені в українські умови без статистичної перевірки їх валідності з урахуванням культурних, демографічних та соціально-психологічних чинників. Запропонована система етапів адаптації, психометричної перевірки та статистичних процедур створює цілісну модель стандартизації психодіагностичних методик, яка підвищує достовірність вимірювань, забезпечує наукову обґрунтованість результатів і сприяє розвитку доказової психологічної практики. Перспективи подальших досліджень полягають у розробленні у створенні єдиного електронного реєстру адаптованих методик та впровадженні цифрових технологій для автоматизованої перевірки надійності й валідності тестів.

ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОЯВИ СТРЕСУ, ДЕПРЕСІЇ ТА ТРИВОГИ У ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

2026-01-15T08:19:47+02:00

У статті розглядається актуальна проблема психологічних наслідків вимушеного внутрішнього переміщення населення в умовах тривалої російсько-української війни. Проведено комплексний теоретичний аналіз сучасних наукових підходів до вивчення психоемоційного стану внутрішньо переміщених осіб (ВПО), зокрема щодо проявів стресу, тривоги, депресії та посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Розглянуто ключові терміни, соціально-психологічні чинники травматизації, механізми адаптації та коморбідність психічних розладів. Представлено результати власного емпіричного дослідження, проведеного на вибірці 61 респондента віком 18–60 років (34 ВПО та 27 осіб контрольної групи без досвіду переміщення; 90,2% жінок). Для оцінки психоемоційного стану використано стандартизовані психодіагностичні інструменти: Шкалу впливу подій (IES-R) для виявлення посттравматичних симптомів, Опитувальник здоров’я пацієнта (PHQ-9) для діагностики депре- сії та Шкалу тривожності Бека (BAI) для вимірювання рівня тривожності. Дослідження проводилося онлайн з дотриман- ням принципів добровільності, анонімності, конфіденційності та етичних норм, з отриманням інформованої згоди учасників. Статистичний аналіз здійснювався за допомогою U-критерію Манна–Уітні та кореляційного аналізу Пірсона. Встановлено статистично значущі відмінності між групами: у ВПО виявлено вищі рівні депресії (U = 671,5; p = 0,002), тривожності (тенденція: U = 589,5; p = 0,059) та клінічно значущих симптомів ПТСР (U = 784,0; p < 0,001), зокрема 35,3% ВПО проти 11,1% у контрольній групі мають бал IES-R ≥ 33. Виявлено сильні позитивні кореляції між показниками: r(PHQ-9–BAI) = 0,72; r(PHQ-9–IES-R) = 0,47; r(BAI–IES-R) = 0,48 у загальній вибірці, що свідчить про взаємозалежність та коморбідний характер психоемоційних порушень. У групі ВПО кореляції дещо нижчі (r = 0,63; 0,43; 0,33), що може бути пов’язано з гетерогенністю травматичного досвіду. Отримані дані узгоджуються з попередніми дослідженнями українських та міжнародних авторів, підтверджуючи вплив війни, втрати соціального капіталу та хронічного дистресу на психічне здоров’я. Результати підкреслюють необхідність розроблення та впровадження цільових програм психологічної підтримки для ВПО, орієнтованих на зниження рівня тривоги, депресії та ПТСР, підвищення адаптаційного потенціалу та соціальної інтеграції. Перспективи подальших досліджень: розширення вибірки, врахування гендерних, вікових, регіональних відмінностей, вивчення довгострокової динаміки психоемоційного стану та ефективності інтервенцій.

РОЛЬ ГОЛОВОЛОМОК У РОЗВИТКУ СЕНСОРНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У ДІТЕЙ ІЗ ЗАТРИМКОЮ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ

2026-01-15T08:33:13+02:00

У статті розглядається роль головоломок як ефективного засобу розвитку сенсорної інтеграції у дітей із затримкою психічного розвитку (ЗПР). Сенсорна інтеграція є важливим процесом, що забезпечує адекватне сприйняття та обробку сенсорної інформації, необхідної для успішного розвитку моторики, когнітивних та комунікативних навичок. Особливості сенсорної інтеграції у дітей із ЗПР часто супроводжуються порушеннями, що потребує цілеспрямованої корекційної роботи. У статті обґрунтовано вибір головоломок серії «Smart Games», які завдяки високій якості матеріалів, різноманітності тематики, градації складності та адаптованості до вікових особливостей дітей, є універсальним інструментом для стимуляції тактильної, вестибулярної, пропріоцептивної, візуальної та слухової систем. Детально проаналізовано, як саме головоломки впливають на основні напрямки сенсорної інтеграції, що відображено у відповідній таблиці. На основі практичного досвіду проведення корекційних занять з дітьми із ЗПР описано структуру заняття, що включає вступну, основну та заключну частини, а також наведено приклади супровідних сенсорних та рухових вправ. Представлено результати спостережень за дітьми під час занять, які свідчать про покращення уваги, моторики, зорово-просторового сприйняття, мотивації та емоційного стану. За результатами корекційних занять розроблено практичні рекомендації для педагогів, корекційних спеціалістів, асистентів вчителів і батьків щодо ефективного використання головоломок у корекційно-розвивальній роботі з дітьми із ЗПР. Отже, головоломки можуть розглядатися не лише як розвивальні ігри, а як цілеспрямований корекційний інструмент, що сприяє гармонійному розвитку сенсорної інтеграції у дітей із затримкою психічного розвитку. Їх використання в освітньому процесі відкриває нові можливості для реалізації індивідуального підходу, підвищення ефективності навчання та якості життя дітей з особливими освітніми потребами.

ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКІВ ПОДРУЖНІХ КОНФЛІКТІВ У СІМ’ЯХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ПІД ЧАС ВІЙНИ

2026-01-15T08:42:27+02:00

У статті здійснено поглиблений теоретико-емпіричний аналіз соціально-психологічних чинників, що визначають природу та динаміку подружніх конфліктів у сім’ях військовослужбовців у період війни. Сім’я військовослужбовця розглядається як система з порушеною рівновагою, у якій зовнішні стресори війни викликають трансформацію внутрішніх структурних та комунікативних механізмів. Концептуально доведено, що хронічний стрес та психотравмувальні події активують механізми дезадаптивного копінгу, знижують здатність до емоційної регуляції та погіршують якість подружньої комунікації. Функціонування подружжя аналізується крізь призму теорії прив’язаності, яка пояснює появу емоційного дистанціювання, зниження довіри та порушення базових патернів близькості через постійну небезпеку й невизначеність. Розглянуто рольову теорію, відповідно до якої тривала відсутність військовослужбовця та перевантаження партнера обов’язками спричинює дезінтеграцію сімейних ролей і посилення внутрішньосистемних суперечностей. Емпіричне дослідження, підтвердило теоретичні висновки: домінування хронічного стресу, емоційної нестабільності, високого рівня тривожності та ролевого перевантаження формує основу конфліктогенних процесів. У військовослужбовців виявлено ознаки бойового стресу, труднощі реадаптації після ротацій і тенденцію до уникання емоційного контакту, описану в моделях стресу та емоційного виснаження. У дружин зафіксовано симптоми вторинної травматизації, напруження очікування та зниження ресурсності. Конфлікти у таких сім’ях часто набувають латентного характеру, що узгоджується з моделлю «прихованих конфліктів», де домінують непроговорені переживання, уникання комунікації та поступове емоційне охолодження. Теоретично доведено, що саме порушення емоційного обміну виступає ключовим чинником руйнування стабільності шлюбної системи у період воєнних загроз. Практична значущість роботи полягає у визначенні напрямів психологічної підтримки військових родин. Обґрунтовано необхідність впровадження програм розвитку адаптивних копінг-стратегій, відновлення емоційної близькості, стабілізації сімейних ролей, профілактики вторинної травматизації та формування ресурсних моделей подолання стресу. Теоретично збагачена інтерпретація результатів створює підґрунтя для подальших міждисциплінарних досліджень військових сімей у контексті тривалих соціальних криз.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЛІДЕРСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ КЕРІВНИКА ЗАКЛАДУ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ ЯК ОСНОВИ УСПІШНОСТІ ЙОГО УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2026-01-15T08:57:04+02:00

Заклад загальної середньої освіти України в умовах невизначеностей і обмежених ресурсів має надзвичайно важливе значення у всебічному розвитку, навчанні, вихованні, виявленні обдарувань, соціалізації особистості. Враховуючи ці умови, значно зростає роль керівника закладу освіти, як провідної особи управлінського процесу, та вимог до його кваліфікації й компетентностей. Саме від керівника-лідера, в більшій мірі, залежить успішність підпорядкованого йому колективу, яка, в свою чергу, має безпосередній вплив на розвиток здобувачів загальної середньої освіти. Сучасна освітня система, враховуючи конкурентність освітнього середовища та відсутність жорстко регульованої державної лінії здійснення управління закладом загальної середньої освіти, потребує управлінців нового типу – компетентних, креативних, емоційно зрілих та соціально відповідальних лідерів, які можуть сформувати стратегію розвитку закладу та згуртувати колектив задля її досягнення. Питання формування керівника-лідера закладу загальної середньої освіти не втрачає своєї актуальності в сучасних наукових дослідженнях, адже чіткого обґрунтованого механізму перетворення менеджера в лідера станом на сьогодні не сформовано. Зарубіжні та українські вчені вивчають стилі лідерства, лідерські риси особистості, аналізують наявні теорії лідерства та їхнє поєднання, намагаються проаналізувати вплив різного роду чинників на успішність здійснення управлінської діяльності керівника. У статті проаналізовано визначення понять «лідер» та «лідерство», розглянуто теорії лідерства, виокремлено психологічні чинники формування лідерської позиції керівника закладу загальної середньої освіти. Побудовано модель формування лідерської позиції керівника, в якій відображено його когнітивні навички, здібності та потенціал через призму життєвої позиції та метакогнітивної рефлексії.

ПРОПРІОЦЕПТИВНА ПАМ’ЯТЬ ФАНТОМНОЇ РУКИ ОСОБИСТОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

2026-01-15T09:11:37+02:00

Пропріоцептивна пам’ять військовослужбовця, який переніс травматичну ампутацію кінцівки, є не лише складовою рухової пам’яті, а й підсвідомим регулятором його рухів і дій. Реалізуючи мету дослідження, автори наукової статті розкривають особливості функціонування пропріоцептивної пам’яті військовослужбовця, який переніс ампутацію руки. З’ясовано роль руки у життєдіяльності особистості. Показано, що рука є видимою частиною головного мозку, інструментом багатьох інструментів, основним реалізатором ключових функцій людини. Окреслено, як змінюється тілесна, психічна й духовна цілісність особистості військовослужбовця після ампутації руки. Доведено, що ампутація руки, викликаючи значні зміни у повсякденному житті військовослужбовця, супутньо породжує стан відчаю, депресії, нервозності, тривоги, зниження самооцінки, ізоляції та визнання власного безсилля. Установлено, що пропріоцептивна пам’ять забезпечує тілу виконання складних рухів і дій без свідомого контролю, сприяє йому у відчутті м’язових скорочень, є регулятором та координатором рухів, які породжуються візуальними й вестибулярними сигналами. Розкрито, що пропріоцептивна пам’ять, запам’ятовуючи положення руки військовослужбовця, у якому вона перебувала до ампутації, а також відчуття, які він переживав, і після ампутації продовжує зберігати ті ж відчуття, неначе рука перебуває на місці. Така властивість виражається у формі амбівалентного, пропріоцептивного конфлікту інформації, що гіпотетично є результатом виникнення складного больового фантомного синдрому. Виявлено, що досліджувані, перебуваючи під впливом місцевої анестезії, декодують положення своєї руки не так, як вона розміщена в реальному часі. Така властивість обумовлена міцним зберіганням пропріоцептивною пам’яттю усіх відчуттів руки до анестезії й не зниженням цих проявів навіть після ампутації.

МЕТОДИКА ДІАГНОСТИКИ ОБРАЗУ ТІЛА «СУБ’ЄКТИВНА АНАТОМІЯ»: МУЛЬТИМОДАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО КІЛЬКІСНОЇ ОЦІНКИ ПЕРЦЕПТИВНО-СОМАТИЧНИХ ДИСКРЕПАНЦІЙ

2026-01-15T09:28:09+02:00

Розробка та валідація стандартизованого психодіагностичного інструментарію для кількісної оцінки розбіжностей між суб’єктивними соматоперцептивними репрезентаціями та об’єктивними антропометричними параметрами в контексті психодіагностики індивідуальних особливостей таких феноменів тілесного Я як схема тіла та образ тіла. Методологія базується на інтеграції нейроперцептивних, когнітивних та афективних процесів у формуванні тілесного сприйняття та принципах методології Моше Фельденкрайза щодо діагностики несвідомого образу тіла через аналіз розбіжностей між суб’єктивними уявленнями та об’єктивними параметрами. Проведено комплексне дослідження за участю 235 респондентів (вік: M=42.3±12.7 років; жінки: n=147, 62.6%; чоловіки: n=88, 37.4%). Застосовано мультимодальний діагностичний протокол, що включає 22 стандартизовані антропометричні параметри з подальшим розрахунком коефіцієнтів перцептивного відхилення. Процедура складається з трьох послідовних фаз: суб’єктивна самооцінка в умовах сенсорної депривації, об’єктивне антропометричне дослідження за стандартами IBP та ISAK, розрахунок коефіцієнтів та інтегральних індексів (ІГВ, ІАС, ІСП). Для валідації використано кореляційний аналіз (r Пірсона), t-критерій Стьюдента, розрахунок розміру ефекту (Cohen’s d), факторний аналіз та ROC-аналіз. Встановлено значущі статеві відмінності у точності соматоперцепції (p<0.001): жінки схильні до переоцінки торакоабдомінальної області (+21.3%, Cohen’s d=0.79) та недооцінки краніофаціальних параметрів (-11.2%, d=0.61), тоді як у чоловіків ці спотворення виражені менше. Виявлено сильні кореляційні зв’язки між перцептивними відхиленнями та психопатологічними показниками: депресією (r=0.73), тривожністю (r=0.67), дисморфофобією (r=0.82), розладами харчування (r=0.76). Виявлено механізм когнітивної гіперболізації: чим більшим є реальний розмір психологічно значущих параметрів, тим більшою є їх переоцінка у суб’єктивному сприйнятті (найсильніші кореляції: ширина плечей у жінок r=0.67, довжина руки r=0.64-0.66). Розроблено нормативні діапазони та діагностичні критерії стратифікації за ступенем вираженості порушень. Методика демонструє високу діагностичну валідність та надійність (ретестова надійність r=0.891, чутливість 86.3%, специфічність 79.1%, AUC=0.847) у виявленні клінічно значущих порушень образу тіла. Конвергентна валідність підтверджена кореляціями з валідованими інструментами (BDDE-SR, BSQ, FRS, BAS-2, MBSRQ-AS). Методика є перспективним інструментом для клінічної психології та тілесно-орієнтованої психотерапії, дозволяє діагностувати структуру характеру, зони психосоматичного ризику та моніторити ефективність психотерапевтичних інтервенцій.

ДОСЛІДЖЕННЯ САМОСВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ, ЩО ЗАХОПЛЮЄТЬСЯ КОРЕЙСЬКОЮ ПОПКУЛЬТУРОЮ

2026-01-15T09:51:13+02:00

Стаття присвячена висвітленню результатів емпіричного дослідження особливостей самосвідомості української молоді, що захоплюється корейською попкультурою (K-pop). Актуальність цього дослідження зумовлена глобальним поширенням корейської попкультури та її значним впливом на формування самосвідомості молодих людей. У ході дослідження було встановлено низку специфічних характеристик самосвідомості фанатів K-pop. Виявлено, що вони демонструють вищий рівень самооцінки та більш позитивне ставлення до власних досягнень та виконаних справ порівняно з контрольною групою. Фандомна спільнота слугує джерелом соціальної підтримки та валідації, сприяючи зміцненню позитивного образу «Я». Водночас, результати вказують, що у цієї ж групи молоді виявлено вищі рівні залежності, нетовариськості та невдоволеності собою. Цей контраст підкреслює компенсаторний характер залучення до корейської попкультури. Інтенсивне споживання контенту позитивно корелює із самооцінкою, підтверджуючи роль K-pop як фактора, що підвищує самоповагу та впевненість. З іншого боку, ця ж інтенсивність значуще пов’язана з почуттям самотності та невдоволеністю собою. Це вказує на те, що надмірне занурення у віртуальний, ідеалізований світ K-pop може посилювати відчуття відчуженості від соціальної реальності та створювати розрив між ідеалізованим «Я» айдолів (перфекціонізм, успіх) та власним реальним «Я». Таким чином, дослідження демонструє компенсаторний характер залучення до корейської попкультури, яка одночасно є як ресурсом для підвищення самоцінності, так і фактором ризику для посилення соціальної ізоляції та внутрішнього конфлікту. Результати дослідження є важливим внеском у розуміння психосоціальних механізмів впливу глобалізованої попкультури на формування самосвідомості української молоді.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИТЯЧО-БАТЬКІВСЬКИХ ВЗАЄМИН ПЕДАГОГІВ

2026-01-15T10:04:26+02:00

У статті висвітлено результати емпіричного дослідження дитячо-батьківських взаємин педагогів із різним сімейним стажем. Підкреслюється, що сімейні взаємини є провідним соціальним середовищем становлення особистості дитини, а стиль батьківського виховання виступає одним із ключових чинників формування її емоційно-вольової сфери, самооцінки та соціальної адаптації. Доведено, що у педагогів, які поєднують професійні ролі вихователя та батька, спостерігаються як конструктивні, так і деструктивні форми взаємодії з дітьми. Визначено, що найпоширенішими є домінуюча гіперпротекція та емоційне відкидання, що може бути наслідком перевантаженості, професійного вигорання або низького рівня емоційної саморегуляції. Разом із тим, респонденти зі зрілих і молодих сімей частіше демонструють високий рівень прийняття, кооперації та готовності до діалогу з дитиною. Виявлено статистично значущий зв’язок між типами батьківського ставлення (прийняття, симбіоз, авторитарна гіперсоціалізація, «маленький невдаха») та тривалістю сімейного життя, що свідчить про динамічний характер розвитку батьківської компетентності. Рівень задоволеності шлюбом виявився вагомим предиктором ефективності виховання: у гармонійних подружніх парах спостерігається менше проявів батьківського стресу, більше емоційної підтримки дитини та вищий рівень відповідальності за сімейну атмосферу. За методикою FACES III більшість педагогів мають збалансований тип сімейної системи, що характеризується оптимальним співвідношенням гнучкості й згуртованості. Отримані результати дозволяють зробити висновок про необхідність розвитку психологічної культури педагогів як батьків, формування навичок емоційної компетентності, а також запровадження програм психопросвіти, спрямованих на підвищення якості сімейних стосунків і профілактику емоційного вигорання у педагогічних працівників.

ПСИХОЛОГІЧНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ ОСОБИСТОСТІ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ МЕЖІ Й СУЧАСНІ НАУКОВІ ПІДХОДИ

2026-01-15T10:12:19+02:00

Статтю присвячено теоретичному розгляду феномена психологічного благополуччя. Мета полягає у визначенні його понятійно-категоріальних меж, а також аналіз співвідношення з концепцією психічного благополуччя в контексті психології здоров’я. З’ясовано, що поняття well-being у документах провідних міжнародних інституцій супроводжується термінологічною неоднозначністю, зумовленою відсутністю уніфікованого перекладу українською («добробут», «благополуччя»). Визначено місце психологічного благополуччя у моделі континууму психічного здоров’я С. Keyes як особистісно-смислового виміру поряд з емоційним і соціальним благополуччям. Розглянуто евдемонічну природу конструкта у межах шестифакторної моделі С. Ryff, що інтегрує самоприйняття, автономію, цілеспрямованість, позитивні стосунки, особистісне зростання та здатність ефективно управляти власним життєвим середовищем. Проаналізовано результати емпіричних досліджень, які засвідчують часткове підтвердження структури моделі С. Ryff та її високу чутливість до психологічних інтервенцій. Виявлено, що розширення трактування феномена у міждисциплінарних контекстах спричиняє ризик втрати його теоретичної виокремленості. Показано, що еутимічна перспектива підкреслює необхідність інтеграції адаптивних і дезадаптивних аспектів психічного функціонування як умови цілісності особистості, оптимальної в контексті психології здоров’я, а психологічне благополуччя разом із дистресом постають важливими критеріями оцінки цього стану. Висвітлено особливості осмислення феномена психологічного благополуччя в українській психологічній науці, що характеризується інтеграцією гуманістичних, філософсько-ціннісних і емпіричних орієнтирів у його дослідженні в умовах соціальних змін і впливу воєнного контексту. Зроблено висновок, що психологічне благополуччя розглядається як особистісно-смисловий, багатовимірний конструкт у межах евдемонічної парадигми, а його науковий зміст і термінологічне окреслення в українській психології потребують подальшої концептуальної систематизації. Перспективу подальших досліджень вбачено у розширенні теоретичних і емпіричних уявлень про психологічне благополуччя особистості, удосконаленні його діагностичних критеріїв та розробленні інтервенційних програм у межах психології здоров’я.

ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ОСОБИСТІСНОГО ПРОФІЛЮ УСПІШНОГО МЕДІАТОРА

2026-01-15T10:20:38+02:00

У статті представлено результати теоретичного дослідження психологічної структури особистісного профілю успішного медіатора як фахівця у сфері альтернативного врегулювання конфліктів. Актуальність дослідження зумовлена активною інституціоналізацією медіації в Україні та необхідністю визначення психологічних критеріїв професійного відбору й підготовки медіаторів. Метою дослідження є виокремлення та характеристика ключових компонентів особистісного профілю медіатора на основі систематичного аналізу українських і зарубіжних наукових джерел. Методологічною основою дослідження слугували порівняльний аналіз наукових підходів, структурно-функціональний аналіз компонентів особистісного профілю, контент-аналіз публікацій та метод теоретичного узагальнення. У результаті дослідження виокремлено п’ятикомпонентну структуру особистісного профілю медіатора: емоційно-регулятивний, когнітивний, комунікативний, ціннісно-етичний та інтегративний складники. Емоційно-регулятивний компонент охоплює емоційний інтелект, здатність до емпатії, саморегуляції, підтримання емоційного нейтралітету та стресостійкість. Когнітивний складник репрезентований аналітичними здібностями, критичним мисленням, розумінням динаміки конфліктів, креативністю та толерантністю до невизначеності. Комунікативна компетентність включає навички активного слухання, фасилітації діалогу, інтерпретації вербальних і невербальних сигналів, трансформації деструктивної комунікації у конструктивну. Ціннісно-етичний компонент базується на принципах нейтральності, конфіденційності, добровільності та самовизначення сторін, що вимагає глибокої внутрішньої переконаності у цінності мирного врегулювання конфліктів. Інтегративний складник забезпечує цілісність професійної ідентичності медіатора, гармонізацію професійних і особистісних цінностей, автентичність та особистісну конгруентність у професійній ролі. Встановлено взаємозв’язок і взаємозумовленість усіх компонентів особистісного профілю. Доведено, що успішний медіатор характеризується не лише технічною майстерністю, але й високим рівнем емоційної зрілості, етичної свідомості та здатністю впливати на процес своєю особистісною присутністю.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕЗИЛІЄНТНОСТІ ДІТЕЙ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

2026-01-15T10:31:35+02:00

У статті розглянуто феномен резильєнтності дітей у контексті збереження їхнього психологічного здоров’я в умовах війни. Зазначено, що з початком повномасштабного вторгнення в Україні суттєво зросла кількість стресогенних чинників, що призводять до емоційного виснаження, дезадаптивних реакцій і порушень психічної рівноваги. Найвразливішими в цій ситуації є діти та підлітки, у яких ще не сформовані ефективні механізми психологічного захисту, що підвищує ризик розвитку емоційних і поведінкових розладів. У зв’язку з цим особливого значення набуває дослідження резильєнтності як ключового чинника психологічного благополуччя та адаптації особистості в умовах соціальної нестабільності. Метою статті є теоретичний аналіз і емпіричне вивчення психологічних особливостей резильєнтності дітей в Україні під час війни. У роботі представлено узагальнення наукових підходів до вивчення резильєнтності, розглянуто її еволюцію крізь призму чотирьох хвиль досліджень, що відображають зміну фокусу від опису особистісних рис до розуміння резильєнтності як багатовимірного процесу взаємодії біологічних, психологічних і соціальних факторів. Підкреслено, що розвиток життє- стійкості виступає провідним механізмом адаптації та відновлення після психотравмувальних подій. У статті висвітлено вікові особливості прояву резильєнтності у дітей молодшого шкільного та підліткового віку, визначено її основні детермінанти: соціальна підтримка, емоційна саморегуляція, індивідуально-психологічна стійкість, особистісна активність і стабільність соціального середовища. Емпіричне дослідження дітей, які проживають в умовах воєнних дій, показало, що високий рівень соціальної підтримки та розвинені навички саморегуляції сприяють швидшому психологічному відновленню. Зроблено висновок, що резильєнтність є ключовим чинником психологічного благополуччя, який забезпечує здатність дитини зберігати особистісну цілісність, активність і соціальну включеність навіть у тривалих стресових умовах.