РИТОРИКА ЛЮБОВІ, СПРАВЕДЛИВОСТІ Й ТЕРПЕЛИВОСТІ У БОГОСЛОВСЬКОМУ ДИСКУРСІ ЕБЕРГАРДА ЮНГЕЛЯ

Анотація

Стаття присвячена аналізу богословських засад теономної риторики у працях німецького протестантського теолога Ебергарда Юнгеля (1934–2021), у центрі яких перебувають категорії любові, справедливості та терпеливості як концептуальний каркас християнської комунікації. Вихідною тезою виступає твердження «Бог є любов», яке розглядається не лише як богословське положення, але й як онтологічна та комунікативна парадигма, що змінює розуміння мови: від простого засобу передавання інформації до події взаємності, істини та трансформації. На цій основі християнська риторика інтерпретується як свідчення, укорінене в гідності, милосерді та відповідальності, що протистоїть маніпуляції, страху та примусу. Методологічна основа поєднує герменевтичний аналіз (реконструкція змісту ключових богословських понять у біблійному та історико-богословському контексті), дискурсивний аналіз (виявлення риторичних стратегій, які перетворюють логос з абстрактної істини на подію взаємності) та порівняльний підхід (зіставлення Юнгелевого бачення божественної справедливості з підходами Ганса Йонаса, Юрґена Мольтмана, Йогана Баптиста Меца, а також із класичною філософією Арістотеля, Канта й Лютера). Таке міждисциплінарне поєднання дозволяє показати, як Юнгель інтегрує богослов’я, філософію та риторику у єдине бачення комунікативної дії, що ґрунтується на любові.Дослідження засвідчує, що в Юнгеля божественна справедливість постає не як принцип розподілу чи відплати, а як благодать творчого й перетворюючого характеру, що ґрунтується на Божій любові та спасительній дії. Водночас особливого значення набуває його вчення про терпеливість, осмислену як активний вияв любові, що відкриває простір для свободи людини, діалогу й відповідальності та протистоїть образу суворого чи всесильного Бога. Хрест у цьому контексті постає як найвищий риторичний акт – «мовчазне слово любові», що трансформує і мовця, і слухача. Простежується, що богословські категорії Юнгеля набувають виразного комунікативного виміру та актуалізують мову як онтологічну подію одкровення й зустрічі.Таким чином, його богослов’я не лише повертає мові екзистенційний вимір, але й робить вагомий внесок у сучасні дискусії з філософії, комунікації та лінгвістики, пропонуючи модель істинного, люблячого та трансформуючого діалогу, релевантну як у богословському, так і в суспільному просторі.