ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИТЯЧО-БАТЬКІВСЬКИХ ВЗАЄМИН ПЕДАГОГІВ

Анотація

У статті висвітлено результати емпіричного дослідження дитячо-батьківських взаємин педагогів із різним сімейним стажем. Підкреслюється, що сімейні взаємини є провідним соціальним середовищем становлення особистості дитини, а стиль батьківського виховання виступає одним із ключових чинників формування її емоційно-вольової сфери, самооцінки та соціальної адаптації. Доведено, що у педагогів, які поєднують професійні ролі вихователя та батька, спостерігаються як конструктивні, так і деструктивні форми взаємодії з дітьми. Визначено, що найпоширенішими є домінуюча гіперпротекція та емоційне відкидання, що може бути наслідком перевантаженості, професійного вигорання або низького рівня емоційної саморегуляції. Разом із тим, респонденти зі зрілих і молодих сімей частіше демонструють високий рівень прийняття, кооперації та готовності до діалогу з дитиною. Виявлено статистично значущий зв’язок між типами батьківського ставлення (прийняття, симбіоз, авторитарна гіперсоціалізація, «маленький невдаха») та тривалістю сімейного життя, що свідчить про динамічний характер розвитку батьківської компетентності. Рівень задоволеності шлюбом виявився вагомим предиктором ефективності виховання: у гармонійних подружніх парах спостерігається менше проявів батьківського стресу, більше емоційної підтримки дитини та вищий рівень відповідальності за сімейну атмосферу. За методикою FACES III більшість педагогів мають збалансований тип сімейної системи, що характеризується оптимальним співвідношенням гнучкості й згуртованості. Отримані результати дозволяють зробити висновок про необхідність розвитку психологічної культури педагогів як батьків, формування навичок емоційної компетентності, а також запровадження програм психопросвіти, спрямованих на підвищення якості сімейних стосунків і профілактику емоційного вигорання у педагогічних працівників.