ДЕМОБІЛІЗАЦІЯ ДИТИНСТВА: ІДЕЙНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДИТЯЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПЕРІОДУ ПІЗНЬОГО СТАЛІНІЗМУ

Анотація

У статті здійснено комплексний аналіз трансформації образу дитинства в українській дитячій прозі періоду пізнього сталінізму (кінець 1940-х – початок 1950-х років) у контексті ідеологічних змін після Другої світової війни. Автор розглядає процес поступового відходу від героїко-мобілізаційної моделі 1930-х років, у межах якої дитина репрезентувалася як активний суб’єкт соціалістичних перетворень, до повоєнної концепції, що утверджує дитинство як особливий, уразливий і підконтрольний етап життя, який потребує державної опіки. На матеріалі прозових творів Оксани Іваненко («Рідні діти»), Івана Багмута («Щасливий день суворовця Криничного»), а також у зіставленні з довоєнною та воєнною прозою Миколи Трублаїні, Олександра Копиленка, Юрія Збанацького та інших авторів простежується зміна художньої парадигми репрезентації дитини. Довоєнний образ «дитини-авангарду», здатної до самостійної дії й рівноправної участі в суспільному житті, поступово трансформується у фігуру вихованця, підлеглого системі державного піклування й педагогічного контролю. Особливу увагу приділено ролі війни як каталізатора ідеологічних змін. Показано, що воєнний досвід спричинив переосмислення дитячої суб’єктності: дитина більше не постає як герой, покликаний до подвигу, а радше як жертва історичних обставин, що потребує захисту, нагляду та «правильного» виховання. У повоєнній прозі формується модель ізольованого дитячого простору (дитбудинок, суворовське училище), де дорослий постає носієм влади й морального авторитету, а дитинство – як контрольований етап соціалізації. У статті доведено, що українська дитяча література першого десятиліття після Другої світової війни відображає глибоку зміну уявлень про дитинство, спричинену досвідом війни та післявоєнною ідеологічною перебудовою. Дитина перестає мислитися як активний учасник суспільних перетворень і постає як об’єкт державної опіки та педагогічного контролю. Цей процес супроводжується одночасною втратою суб’єктності й частковим поверненням власне дитячих рис – емоційності, потреби в захисті, права на гру та незрілість. Така подвійність формує перехідну модель, у якій поєднуються ідеологічна регламентація та елементи гуманізації образу дитини. Таким чином дитяча проза названого періоду постає важливим джерелом осмислення механізмів радянської культурної політики та трансформації антропологічних уявлень про дитинство, закладаючи підґрунтя для змін, що розгорнуться в літературі доби «відлиги»